Був вечір. Ми їхали у трамваї по ліхтарно-нічному Львову. Я їздив так мільйон разів, але чомусь саме цей запам’ятався більше усього.
В моїх навушниках грає група RED. Пісня хоч і в стилі року, але сумнішої за неї не буває. Ввімкнена на автоповтор. Іноді так і хочеться підспівати, але інші пасажири в салоні й так підозріло на мене дивились.
В руки було холодно, рукавички не допомагали. Зимою, Львів, звісно, дуже красивий, але єдине, що заважає в повній мірі ним насолодитись – це холод.
Усюди майорять ці новорічні прикраси, електричні гірлянди на кожному будинку. Це справжня атмосфера Різдва. Але на мене свято мало інші плани.
Все добре. Я б навіть сказав, що все чудово, якби не моя беземоційність. Я в житті ніколи не скажу, що щось чудово. В житті не скажу.
Я просто розумів, що усе це хитке і довго не протримається. І я маю на увазі не лише ці гірлянди й святкову атмосферу. Я відчував, що зараз один з найкращих моментів у моєму житті. Найяскравіших. Але я сумував.
Сумував через те, що таких моментів більше не буде. Через те, що усе це не можна буде прожити ще раз. Бо кожне свято має свій кінець і це також мало.
Я закрив фотографію на телефоні й поклав його на коліна екраном униз. Одне мені не давало спокою. Те, що це коли-небудь закінчиться. І я не уявляв себе після цього моменту.
Може просто забути? Та як тут забудеш, коли їдеш у трамваї. Тут на тебе постійно давлять такі думки.
Я знову розблокував телефон і всоте відкрив цю фотографію. Глянув у вікно. Лишилось ще дві зупинки. Ми вже доїжджали до кінцевої.