18. Знову про нього

Марта схлипувала в обіймах подруги й нічого не могла пояснити як слід. У літньому парку, залитому сонцем і дитячим сміхом, усім було весело, крім них двох.

— Треба ана… аналізи ще… Операція, — зривалося з її губ між риданнями.

Серце Зоряни стислося до болю й відмовлялося перекачувати кров. Вона намагалася дихати, хотіла щось сказати, але біль минулого, переплетений з болем теперішнього, не давав це зробити.

Один вдих, другий, третій — і змогла нарешті спитати:

— Що сказав лікар?

Марта відхилилася. Втерла очі, знову заплакала, знову втерла очі й хапнула повітря.

— Післязавтра. Післязавтра йду до лікаря… Сьогодні той лікар, який робив пункцію, говорив щось про додаткові обстеження… Ну, він направив мене до іншого, сказав, що треба консультація, а там вже вирішиться, з чого почати… Не знаю, я, якщо чесно, нічого не зрозуміла.

Вона знову заплакала, і Зоряна подумала, що краще б пішла сьогодні з подругою.

А зараз могла тільки обійняти, відігнати сльози й сказати:

— Все буде добре. От побачиш, все буде добре. Треба якнайшвидше братися за лікування.

Марта кивнула, і якийсь час вони сиділи мовчки. Сльози потроху стихали.

Зоряна не знала, що сказати. Досвід її мами не наштовхував на позитивні висновки. Але ж не у всіх, як у її мами!

— Марто… А пухлина… Ну, вона велика?

— Ні. — Марта мотнула головою і вкотре втерла червоні очі. — Зовсім маленька.

Вони знову мовчали, дивилися на людей, які проходили повз.

— Все так химерно… — Цього разу першою заговорила Марта. Гірко всміхнулася. — Знаєш, про що я сьогодні подумала?

— Про що?

— Якби у мене був хлопець, який регулярно мацав би мої груди, може, я раніше б виявила цю біду. А так…

Зоряна розтулила рота, щоб сказати, що вона зовсім не про те думає. А потім згадала, що для Марти так легше. Їй легше переводити тему на хлопців, щоб не думати про хворобу.

— І для кого я себе берегла? Так і помру незайманою! — Вона засміялася крізь сльози й часто закліпала.

— Марто! — Зоряна не витримала.

— Ну що, хіба не так?.. Просто знаєш, я тільки зараз розумію, скільки втратила. Якби біля мене була кохана людина, було б легше!

Зоряна зітхнула, заговорила про інше:

— Коли ти скажеш батькам?

— Я не знаю, як їм сказати. Мама… У неї ж серце. А тато… Він мене змусить по церквах ходити, ти ж його знаєш. Піду спочатку на наступний прийом до лікаря, розпитаю його більше про те, чи є в мене взагалі шанси і що робити. А тоді розкажу мамі й тату. 

— Добре. Я піду до лікаря з тобою.

— Дякую.

Повз пробігли галасливі дітлахи — хлопчик і дівчинка років шести. Марта провела їх замисленим поглядом.

— Зорянко… Можна щось ще тебе спитати? Ти тільки не сварися, що я знову про нього.

— Про Євгена? Що ти хотіла спитати?

— Скажи… А він тобі взагалі як? Ну, маю на увазі, в тебе немає до нього симпатії?

Є. Є в неї симпатія. Але як таке сказати хворій подрузі? Тим паче коли вирішила цю симпатію побороти.

Зоряна важко ковтнула і зі всією своєю акторською майстерністю збрехала:

— Немає.

— Ясно. Добре. Просто мені здалося… Ну, здалося, що він на тебе якось так дивиться… Але, може, це дурниці. Якщо він не хоче одружуватися, то не треба зважати.

Вкотре за останні тижні Зоряна подумки картала себе за малодушність. Треба було набратися сміливості і ще під час так званого сватання розповісти Марті про ту ніч з Євгеном. А тепер пізно, доведеться брехати до останнього.

— Як думаєш, якщо це буде щось на кшталт мого останнього бажання… — Марта подивилася серйозно, вже була спокійна, не плакала. — Він погодиться сходити зі мною на побачення?

— Яке останнє бажання? Ти вилікуєшся!

— Сподіваюся. Але хтозна…

Зоряна знову зітхнула, знову взяла подругу за руку і більше нічого не казала.

Вони просиділи в парку ще годину, аж доки Марта не спохопилася їхати — мала знімати ролик для свого блогу.

Зоряна йшла додому сумна й замислена. Дістала смартфон і перечитала повідомлення від Євгена, на яке так і не відповіла. Довго-довго дивилася на його прохання побачитися.

Наважилася. Відписала: «Можемо зустрітися сьогодні? Маю до тебе розмову».

Відповідь прийшла моментально: «Звісно. Твоя улюблена кав’ярня о сьомій. Годиться?».

«Домовились».

До вечора було ще кілька годин, які вона витратила на те, щоб набратися мужності і потренувати перед дзеркалом байдужий вираз обличчя. Не виказати почуттів було першим завданням на вечір. Попросити те, що задумала, — завдання друге.

Зоряна прийшла у кав'ярню за десять хвилин до сьомої. Євген уже чекав. На столику у вазі стояла червона троянда, на десертних тарілках манили погляд два шматки львівського сирника.

— Привіт.

Вона зупинилася біля столика, і він підвівся. Хотів відсунути їй стілець, та впоралася сама.

— Привіт. Ти дуже гарна. Тільки очі… Все добре?

Треба ж, який спостережливий. Зоряна знала, що її очі вже не опухлі, але досі сумні.

Офіціантка принесла їм дві чашки гарячого шоколаду. Зоряна зробила ковток, змочила горло, перш ніж сказати:

— Не зовсім. Дещо трапилося.

— Якісь проблеми?

Євген стривожено підняв брови. Дивився з тривогою, і на мить вона навіть замилувалася. Чи ж не мило, що так хвилюється через неї?

Мотнула головою, відганяючи надію, яка почала вилуплюватися в серці.

— Так, є проблема. Хлопець, якому я вже пояснила, що байдужа до нього, не розуміє цього.

Зоряна стрільнула холодним поглядом на Євгена. Знову, знову доводилося грати!

У нього був такий вираз обличчя, ніби не вірив почутому. Він відхилився на дерев'яну спинку стільця, стримано зауважив:

— Я все пояснив Марті. Вона зрозуміла, що я байдужий до неї. Тож…

— Так, Марта розуміє. А ти — ні. — Зоряна показово зітхнула. — Вона тут ні до чого, просто я тобі відмовила і не хочу від тебе отримувати повідомлень з проханням побачитися.

— І чому ж ти відповіла на повідомлення? Навіщо захотіла зустрітися? — Він хмикнув, схрестив руки на грудях. — У тебе хтось є?