12. Куди веде серце

Вони неквапом йшли брукованою центральною вуличкою до кав’ярні. В центрі людей було більше. Чулися сміхи компаній, музика з закладів.

Місто не спало. Ще світилися вікна в більшості житлових будинків, а на вулицях разом з дорослими можна було побачити дітей. Червневі вечори завжди такі теплі й атмосфері, що хочеться якнайдовше гуляти, не замикати себе у чотирьох стінах, подумала Зоряна.

Чи це їй такого хотілося не через червень, а через Євгена поруч?

— Ось ця кав’ярня — моя улюблена.

Вона зупинилася навпроти непримітного на перший погляд закладу на розі вулиць.

— Справді? Цю кав’ярню навіть я знаю. Вона старша за нас з тобою. Ще в дитинстві я обожнював гарячий шоколад тут.

— То я можу пригостити тебе гарячим шоколадом?

— Е ні, пригощаю я. — Євген відчинив перед нею двері. — У таких питаннях я старомодний.

— Але я сьогодні непогано заробила завдяки тобі.

— Значить, я сьогодні приречений витрачатися.

Всередині кав’ярня була зовсім крихітною — лише на шість столиків. На щастя, два з них були вільними.

Євген і Зоряна підійшли до скляної вітрини, за якою стояли десерти — тістечка, пляцки, торти.

— Давненько я тут не був. Очі розбігаються. Що будеш?

— Мм, нехай буде… львівський сирник. І гарячий шоколад з дробленим горіхом.

— Довірюся твоєму смаку… Нам, будь ласка, два гарячі шоколади й два сирники.

Євген зробив замовлення, й вони сіли за вільний столик у самому кутку кав’ярні.

Ось так, удвох, сидячи навпроти нього, Зоряна раптом спіймала себе на тому, що щось їй муляє під ребрами.

Відчуття провини. Вперше за вечір вона подумала про Марту. Доки подруга будує плани із захоплення Євгенового серця, вона, Зоряна, з ним тут в кав’ярні шоколади зібралася розпивати! Хіба це чесно?

Вона зітхнула, потупила погляд.

— Що вже раптом сталося? — спитав він.

— Нічого. — Мотнула головою. — Ти казав, що старомодний… У яких ще питаннях ти старомодний?

Євген гмикнув.

— Це я до слова бовкнув. Хіба я схожий на ханжу?.. Просто захотів тебе пригостити.   

Їм принесли шоколад з десертами, й кілька хвилин вони мовчки смакували.

— Смак як у дитинстві, — зауважив Євген.

— Так, дуже смачно, — погодилася Зоряна, аби що-небудь сказати.

— Хотів спитати… Що ти читала тоді у караоке? Зі смартфона.

Вона підняла на нього очі, трохи здивована.

— Хіба ти бачив?

— Я йшов у вбиральню й побачив дівчину, яка забилася в куток і щось читає. А коли вийшов — якийсь придурок уже до неї чіплявся, — пояснив.

— А-а… Я читала книгу… — Їй стало незручно зізнаватися, але все ж додала: — Любовний роман.

— Он як. Ніколи не читав любовних романів. Про що ж він? Уже дочитала?

— Так. Тобі б не сподобалося. Там усе шлюбом закінчується.

Вона не хотіла, але вколола, слова самі злетіли з язика.

— Чому ж… Напевно, шлюб — це непогано. У книгах.

— У твоїх батьків хіба поганий шлюб? — Зоряна відчула, що дратується. — Вони здаються гарною парою. Гармонійною дуже.

— Це все тому, що вони виховали двох дітей і щонеділі ходять разом до церкви. На цьому спільні інтереси моїх батьків вичерпуються. А коли немає спільних інтересів, люди переважно мовчать. Тому й не сваряться. Дуже зручно.

Він не приховував іронії в голосі, і Зоряна вирішила більше не торкатися цієї теми. Опустила голову, мовчки доїла сирник.

— Вже пізно. Мені час додому.

— Так швидко? — Євген глянув на годинник. — Ми й двадцяти хвилин не посиділи.

— Ти встиг показати себе в амплуа милого співрозмовника, тож можна й розходитися.

— Ясно. Я знову сказав щось не те.

Зоряна підвелася, і він теж встав.

— Зажди, будь ласка. Я оплачу рахунок і підемо.

— Я можу й сама, тут два кроки до мене…

— Я проведу, ми домовлялися.

Він наполіг, промовив з притиском, і вона не сперечалася. Зачекала, доки Євген оплатить рахунок, й вони разом вийшли на вулицю.

Більше гуляти Зоряні не хотілося. Навпаки — швидше б прийти додому і замкнутися у чотирьох стінах.

Євген поруч йшов похмурий, замислений. Супив брови, про щось думав, дивлячись під ноги.

— Дякую, що провів. Добраніч.

Він стрепенувся, коли зрозумів, що вони стоять на тротуарі біля її під’їзду.

— Ні, чекай. — Став ближче, спіймав її руку, але Зоряна відсахнулася, ступила назад і вперлася лопатками у стіну будинку. — Ми не поговорили про те, що справді важливо.

— А що важливо?

— Я хотів перепросити за своє поводження. Вибач, якщо моя пропозиція минулого разу в театрі тебе зачепила.

Зоряна важко зглитнула, зробила глибокий вдих і раптом випалила те, що турбувало весь час:

— Ти вважаєш мене легкодоступною? Я розумію, що так можна подумати, якщо я один раз погодилася на секс з незнайомцем, але я казала, що це в мене вперше було…

— Що? Легкодоступною? — Євген скривився. — Що це за слово таке з вікторіанської епохи?

Вона часто, раз за разом змахнула віями. У голові сам собою ввімкнувся діалог мами Євгена і мами Марти про те, яка невинна дівчина йому потрібна.

Він бачив, що з нею щось відбувається. Що щось собі надумала й от-от заплаче. Став ближче й наважився на дотик — взяв її обличчя в долоні, ніжно погладив великими пальцями щоки.

— Тоді я теж легкодоступний, — прошепотів, — бо запав на дівчину, ледь глянувши на неї, і повіз додому. Послухай… Не знаю, чим ти забила собі голову, але я не міркую такими категоріями. У нас просто був секс. Чудовий секс, якщо відверто. А секс потрібен усім, це ж не тільки для мого задоволення було, тобі теж сподобалося, я бачив. То в чому проблема?

— У тому, що я не хочу повторювати. Це було помилкою, — відповіла Зоряна на видиху.

— Чому? Через Марту?

— Не через неї. Через тебе.

Євген заплющив очі. Притулився чолом до її чола, чесно зізнався:

— У мене трохи паскудний характер, зазвичай я не добираю слова. Але зараз спробую тобі гарно пояснити. Ти мені цікава. Подобаєшся. Я ще не знаю, що з цього буде, але щось не дає мені так просто тебе відпустити... Ми можемо спробувати й подивитися, куди приведуть нас серця?