11. Всі професії важливі

Іменинниця вже заснула, а застілля з піцою, закусками й напоями досі тривало. Зоряна намагалася вирватися, вже разів п’ять заїкалася, що мусить їхати додому. Щоразу її хтось спиняв — чи Оксани знаходилося ще частування, яке конче треба спробувати, чи Олег пригадував веселу історію, яку дуже треба почути.

Вони сиділи вшістьох — господарі дому Олег з Оксаною, сусіди Мирося з Назаром, ну і Зоряна з Євгеном. З того, як її розпитували про роботу і все на світі, їй здавалося, що в якийсь момент її перестали сприймати як аніматорку і почали дивитися на неї як на дівчину Євгена. Мирося навіть спитала, як вони з Євгеном познайомилися, на що він коротко відповів:

— У караоке.

Якщо не враховувати таких запитань, то в цілому Зоряні навіть сподобалося так посидіти. Компанія була приємною, розповіді Олега — смішними. Та й Євген з непристойними пропозиціями не чіплявся. Хоча порозмовляти хотів. В один з моментів, коли розмова за столом зайшла про щось сусідське між двома подружжями, він нахилився до Зоряни й шепнув:

— Гарно ось так посидіти. Літній вечір, тераса… Правда?

— Правда.

— Добре жити у власному будинку. Або мати родичів, які живуть у будинку… У тебе багато родичів? Розкажеш про свою сім’ю?

Зоряна опустила голову, подумала, перш ніж відповісти.

— Не дуже багато. Я живу з буркітливим дідусем, який працює сторожем. Йому шістдесят вісім, у нього проблеми з тиском, а ще вічний голод, тому що я погано готую.

— Ого. Він не навчився готувати до шістдесяти восьми?

— Він людина давнього гарту. Є ще бабуся в Італії. Вона поїхала туди, коли мені було тринадцять. Іноді мені здається, що вона не так на роботу поїхала, як хотіла втекти від діда. Підозрюю, що в неї давно там новий дід, але вона нічого не каже. Коли я гостювала в неї два роки тому, були певні ознаки.

— А твої батьки?

— Вони розлучилися, коли мені було сім. Тато живе в селі. У нього трактор, велике поле картоплі, пасіка і нова дружина. Він телефонує мені кілька разів на рік — переважно на свята. А мама… Мама померла, коли мені було десять. Хвороба з’їла її в лічені місяці. Це було так жахливо, що ми й не встигли… Я багато чого не здійснила з нею того, чого хотіла.

— Мені дуже шкода. Вибач, що запитав і розтривожив.

— Все гаразд.

Зоряна всміхнулася, але в її усмішці Євген розгледів сум. Нахилився ближче і прошепотів:

— Може, поговоримо в іншому місці? Десята вечора, у центрі ще відкриті кав’ярні. Посидимо десь, а тоді проведу тебе додому.

Її плечі напружилися. Глянула на нього гостро, хотіла щось сказати, та він випередив:

— Нічого такого. Просто вип’ємо чаю і з’їмо по тістечку, можеш навіть не вважати це побаченням. Непристойних пропозицій не буде. Обіцяю.

Вона прикусила губу, подивилася на два подружжя, які здавалися вже трохи стомленими. Час було й справді їхати. А щодо кав’ярні… Якщо без непристойних пропозицій, то чому ні?

— Добре, поїхали.

Вони розпрощалися з господарями дому і їхніми сусідами швидко. Більше ніхто не втримував і не припрошував залишатися. Олег підморгнув братові й поплескав його по плечі, випроводжаючи до хвіртки, а Зоряні сказав:

— Будемо раді бачити у нас в гостях ще! Приїжджайте якось разом.

Ну от, її таки вважають дівчиною Євгена.

— Дякую, але разом — навряд чи. Не думаю, що Євгену дасться роль Гонщика, — віджартувалася вона.

— Мені різні ролі вдаються, щоб ти знала, — зауважив Євген вже потім, коли вони вийшли з подвір’я і сіли в його автомобіль. — Не тільки придурка з караоке, який дістає дівчат пропозиціями сексу на одну ніч.

— Справді? Ну поки що я не побачила іншого твого амплуа.

— Тоді я спробую показати. Побуду милим співрозмовником на вечір. Так годиться?

Зоряна повернула голову, подивилася на його серйозний профіль.

— Годиться, — прошепотіла.

Він мовчки завів авто, виїхав на вечірню вулицю — широку, на кілька смуг — і набрав швидкість. Автомобілів було небагато. Світилися вікна будинків і ліхтарі, зрідка тротуарами мелькали пішоходи.

— Чому ти захотіла стати актрисою? — спитав Євген за кілька хвилин мовчання.

Зоряна стенула плечима, усміхнулася у вікно.

— Багато дівчаток у дитинстві мріють бути співачками або актрисами. Просто у мене ця мрія не пройшла з часом. Я ж усе життя живу неподалік лялькового театру, в дитинстві ходила майже на кожну виставу… Пам’ятаю, як вдома ставила вистави зі своїми ляльками й показувала їх мамі. Коли мама померла, я на якийсь час незлюбила ляльковий театр. Але потім… Якщо щось твоє, то воно повернеться. Я люблю і драматичний театр, мені подобається грати перед дорослими. І робота аніматоркою подобається. Але коли ти на сцені й у твоїх руках лялька, в яку вдихаєш життя, якій даєш голос, це… магія. Окреме задоволення — бачити захват в очах маленьких глядачів. Діти такі щирі у прояві емоцій!

Говорячи, вона не бачила, як Євген на неї зиркав. З кожним поглядом мигцем його очі все більше блищали захватом, а на губах розцвітала усмішка.

Зоряна замовкла, зітхнула і стиха додала:

— А може, це просто мій спосіб продовжити дитинство. Моє дитинство закінчилося рано. Тож цією роботою я надолужую те, що втратила, коли батьки розлучилися, коли мама померла, коли бабуся поїхала…

Її голос став ледь хрипким. Євген побачив, як вона часто закліпала і крадькома втерла пальцем кутик ока.

Він прокашлявся і вирішив розвеселити її, щоб не сумувала:

— Я теж з дитинства знав, що буду інженером-конструктором. У сім років розкрутив татів магнітофон, намалював у зошиті схеми всіх деталей, які побачив, і скрутив назад. Правда, магнітофон більше не працював… Тато мені шию хотів скрутити, бо не мав на чому слухати свої улюблені хорові співи.

Салоном авто рознісся тихий, чистий сміх Зоряни.

— То ти зараз магнітофони конструюєш?

— Ні, повір, дещо набагато важливіше.

— І що ж це?

— Вибач, це вимагає певного рівня секретності. Можу тільки сказати, що воно гудить, а не співає.