8. Кози й принцеси

— Що ти тут робиш? — шепнула Зоряна, коли після вистави Євген підніс до сцени букет ніжних блідо-рожевих півоній.

Вона з вдячністю всміхнулася, бо ж навколо юрмилися глядачі й колеги, але інтонація запитання була не такою приязною, як вираз обличчя.

— Тягнуся до прекрасного. Це моя шоста вистава за вихідні. Можемо поговорити?

Зоряна мазнула поглядом по його серйозних, напружених вилицях. Завмерла, зрозумівши, яким палючим поглядом він пропікає її.

— За десять хвилин у вестибюлі. Тут, на другому поверсі.

Він кивнув і виплив із зали, підхоплений натовпом глядачів. Глядачі були переважно дошкільного віку, тому довелося озиратися й дивитися під ноги, щоб ні на кого не наступити.

На «Козі-дерезі» Зоряна його не помітила, та й він її погано бачив, бо стояла за ширмою весь час, лише голос чув. Лише після другої вистави, коли якийсь хлопчик рушив до сцени з букетом, Євген допетрав, що і самому слід було купити квіти. Тому не відсвічував. Спустився у вестибюль, розпитав працівницю каси, чи точно гратиме Зоряна Пономарів і в наступній виставі, й побіг по квіти.

Десь у ті хвилини, несучись з букетом назад до лялькового театру, він вперше й поставив собі запитання: нащо йому це взагалі здалося?

Швидкої відповіді не знайшов. І зараз, коли стовбичив у вестибюлі, її теж не бачив.

Євген зупинився перед вітриною у стіні. З неї на нього дивилися ляльки — усі як на підбір з грізними намальованими бровами й сердито напнутими вилицями. Тільки арлекін мав страждальний вигляд.

У склі він також бачив своє відображення і помітив, коли позаду непевним кроком наблизилася Зоряна.

— А я не зразу зрозумів, що ти — коза.

Сказав, а потім зрозумів, що не так мав звучати цей комплімент.

— Що, пробач? — У вітрині блиснули її великі обурені очі.

— Не впізнав, що це ти козу-дерезу граєш. — Повернувся до неї лицем. — Голос зовсім інший. Ти гарно перевтілюєшся. Але в ролі принцеси ти мені сподобалася більше.

Вона не сховала усмішки. Показово смикнула підборіддя вгору, завела руки за спину.

— Іноді хочеться побути принцесою. Не в житті, то хоч на сцені.

— Чому не в житті? Бо у тебе подруга — принцеса?

Зоряна зітхнула.

— Для чого ти прийшов?

— Запросити тебе повторити.

— Що повторити?

— Нашу минулу зустріч.

Коли вона метнула на нього погляд, у Євгена склалося таке враження, що бовкнув щось не те. Хоча ніби нічого поганого не сказав. Вони гарно провели час, обом сподобалося. Зоряна теж залишилася задоволеною, бачив же. То що не так?

— Ти пропонуєш мені ще раз переспати з тобою?

— Пропоную, — відповів він твердо, але з певною настороженістю.

— Он воно що. У ліжко запрошуєш мене, а сватаєшся до моєї подруги.

— Господи. — Євген закотив очі під лоба. — Коли це я сватався до твоєї подруги? Я взагалі ні до кого свататися не збираюся. Шлюб не для мене.

— І ти вирішив, що не для мене теж? Що я теж не хочу шлюбу? Чи не заслуговую його, бо один раз погодилася на ніч з випадковим хлопцем?

Зоряна повернулася до нього. Поставила руки в боки. Від образи її чисті очі заблищали вологою.

— Я зовсім не це мав на увазі, — чітко, тихо промовив він. — Нам обом сподобалося, от я і вирішив, що можна повторити.

— Не хочу, — так само чітко сказала вона.  

— Не хочеш чому? Це твоє небажання чи річ у твоїй подрузі? 

Зоряна не збиралася заперечувати. Хитнула головою, обома руками прибрала з лиця світлі пасма волосся і видихнула:

— Ти сподобався Марті.

— То це її проблеми. Технічно я спершу з тобою познайомився. — Він мав готову відповідь.

— Я їй не розповіла цього!

— То розкажи.

— Ну, звісно, все ж так просто! Марто, вибач, але я вже встигла переспати з хлопцем, який тобі подобається!

— Не хочеш ти, я можу їй зателефонувати і сказати, що вподобав тебе, а не її.

— Вподобав для чого? Щоб переспати без обов’язків? Ні, дякую, не треба мені таке твоє вподобання!

— Послухай, Зоряно…

— Сам послухай. Марта все одно образиться. Ти не розумієш. Ми колись давно обіцяли не переходити дорогу одна одній. Це стосується кар'єри й хлопців. Одного разу, коли дуже були потрібні гроші, я пішла на кастинг для зйомок одного комерційного ролика. Марту туди запрошували, але вона відмовилася заради мене. 

— І тепер ти відмовляєшся заради неї.

— Так. Це називається дружба.

— Але…

— Але навіть якби не Марта, я все одно відмовилася б! Не бачу сенсу витрачати час на хлопця, якого я цікавлю тільки для сексу. Коли мені наступного разу захочеться чогось без обов’язків, куплю собі вібратора. Він принаймні не свататиметься до моєї подруги й не чіплятиметься потім з дурними пропозиціями. А тобі раджу надувну ляльку — вона точно про шлюб не мріятиме. Прощай.

Зоряна крутнулася на п’ятках і зробила крок, але він встиг спіймати за передпліччя.

— Чекай. Я не згоден прощатися. Щоб побачити тебе ще, мені треба приходити або на вистави, або додому до Марти, так?

— Думаєш, випросиш ще одну ніч, якщо мелькатимеш мені перед очима?

Вона була така зла, що аж тремтіла. Здавалося, зараз вибухне і пошле його на три літери так, що весь ляльковий театр почує і всі присутні тут діти розширять словниковий запас.

— Зазвичай я не випрошую, а наводжу переконливі аргументи.

— Зі мною це не допоможе.

— Справді? — Він подався трішки вперед, нахилився до її вуха і дозволив собі маленьку слабкість — вдихнув її ванільний запах. — А я досі згадую, як ти стогнала і якою м’якою, всипаною сиротами була твоя шкіра.

— Краще тобі не шукати зустрічі зі мною.

— А мені хочеться.

Зоряна шарпнулася, висмикнула руку. Не сказавши більше нічого, полетіла до дверей у гримерку.

Він слухав, як її маленькі каблучки цокають по підлозі й затихають за дверима. Тільки опинившись у цілковитій тиші, відмер, покрутив головою. Схоже було на те, що доведеться тепер бувати у цьому театрі часто.

Або ж… Був ще один варіант, яким не можна не скористатися.