2. Нормальний

Вона не заходила до залу попрощатися з Мартою, просто написала їй повідомлення. Він з колегами попрощався так само.

— Це далеко? — спитала, сідаючи в його авто.

Зоряна спіймала себе на тому, що коліна тремтять. У голові лізли чомусь не пристрасні картинки з любовних романів, а зведення з кримінальної хроніки про зґвалтованих, знайдених за гаражами дівчат.

— Я нормальний, не хвилюйся, — зауважив Євген так, наче точно знав, про що вона думає.

Ну звісно, ненормальні одразу зізнаються, що вони тю-тю.

— Справді? За кого ти голосував на останніх виборах мера? — Спробувала віджартуватися.

— Гм. Це занадто каверзне запитання. Гаразд, я нормальний переважно. Іноді теж роблю дурниці.

Вона всміхнулася до себе й полегшено прихилила спину до м'якого сидіння. Самокритичність у чоловіках — це вже добре.

Їхали мовчки. Тільки перед під'їздом новенької семиповерхівки Зоряна здогадалася випитати про нього що-небудь ще:

— А ким ти працюєш?

— Провідний інженер на підприємстві. А ти?

— Я актриса. У ляльковому театрі працюю. Ну, і ще в команді аніматорів підробляю.

Вона промовила це, а тоді напружилася, очікуючи його реакції. От точно він, як і всі, спитає, чому з її зовнішністю обрала ляльковий театр, а не кіно, серіали й кліпи.

— Як цікаво. Тож якщо прийти у наш ляльковий, тебе можна побачити на сцені? Чи тільки ляльку, якою керуватимеш? Дурне, мабуть, питання, просто востаннє був у ляльковому в дитинстві.

Зоряна широко усміхнулася до дверей будинку, які Євген перед нею відкривав і подумки поставила йому плюсик.

— Можна й мене побачити. Лялькові вистави бувають різними. Ми, актори, теж на сцені в костюмах. Здебільшого нас видно. Завжди чути голос.

— І ти вмієш імітувати різні голоси?

— Вмію.

— Дивовижно. Вперше маю справу з дівчиною творчої професії… Проходь. Ласкаво прошу.

За розмовою вони піднялися ліфтом, зайшли у квартиру. 

А що робити далі, Зоряна не знала. Вона тупцяла посеред квартири, доки Євген мив руки й шукав щось по шафках. Роздивлялася.

Кухня-вітальня була не великою, але просторою. Диван, телевізор на стіні, зона кухні з високим столом у стилі барної стійки — от і все, що тут було. Одразу біля входу ліворуч були двері у ванну кімнату, а праворуч — ще одні, певно, у спальню.

— Вип’єш що-небудь? Вино? Сік?

Він стояв, розслаблено спершись на кухонну шафку. З чистим, світлим обличчям без грама збентеження виглядав так, ніби для нього приводити незнайомок додому — звична справа.

А що коли він маніяк? Психопати зазвичай і поводяться аж надміру спокійно.

Може, вона й читає переважно любовні романи, але кілька трилерів теж мала у бібліотеці. Нічим добрим отакі візити до незнайомців не закінчувалися для героїнь тих книжок.

— Ні, я… Дякую. Не хочу нічого. — У неї почали дрижати коліна. В голові вже моделювала план відступу. — Знаєш, я… Ну…

— Ти?

Євген облишив кухонну тумбочку. Наблизився, не зводячи погляду з блакиті її очей.

— Якщо чесно, у мене це вперше. — Зітхнула і розвела руками. Мить залишалася до того, як на щоках розцвіте рум’янець.

— Секс вперше? — Він чи не вперше виявив сильну емоцію — смикнув бровами у здивуванні.

— Ні, звісно, ні. Вперше ось так — з кимось, кого зовсім не знаю.

Зоряна нервово зминала у пальцях клатч, виставила його попереду себе, як останню стіну оборони. Дивилася абикуди, тільки б не на Євгена.

— А ти? — Щось побудило її спитати. — Ти часто… ось так? Маю на увазі, секс на одну ніч.

Він зробив ще крок до неї. Обережно витягнув з її пальців клатч і кинув на диван.

— Не хочеться обманювати. Тому вдамо, що ти не запитувала, гаразд?

Його губами мелькнула невагома усмішка. Мелькнула і зникла.

Зоряна встигла тільки очі підняти й подих перевести, як її власні губи втонули у м’якості поцілунку. Ніжного і такого повільного поцілунку, ніби його вуста вальсували з її вустами. Вишукано, інтимно, на тонкій грані пристойності (якщо тільки поцілунок з тим, кого ледь знаєш, взагалі можна назвати пристойним).

Євген відхилився, але не далі, ніж знадобилося, щоб сказати:

— Не бійся.

— Я не боюся, просто…

— Я не маніяк. Презервативи маю. Навіть якщо хочеш випити — нічого тобі не підсиплю. Як зробити дівчині добре — знаю. Ти не пошкодуєш.

Треба ж. Вона розтулила рота, здивована діловим підходом. А він скористався її порухом вуст, сприйнявши за заклик, і знову поцілував.

Його губи знову вальсували з її губами, і майже в такому самому ритмі рухалися їхні тіла у напрямку спальні.

Зоряна попросила не вмикати світла. Дотики, звуки, смак чужої шкіри, тіні у темряві відчувалися гостро, розпалювали уяву і гасили рештки сорому.

Слів було мало. Тільки раз чи два він спитав:

— Не боляче?

Тільки раз чи два вона попросила:

— Повільніше.

І були довгі хвилини важкого дихання у темряві. І навіть щось схоже на обійми було.

А потім, коли він знову був в одязі, а вона повернулася з ванної й ввімкнулося світло, мовчання стало обтяжливим.

Зоряна стовбичила посеред кімнати й не знала, куди очі подіти.

— Точно не хочеш випити? Чи, може, зголодніла? — Він сміливо підійшов упритул, без вагання торкнувся її щоки теплою долонею.

— Ні. — Мотнула головою. — Мені час додому. Поїду.

— Я завезу тебе.

— Я можу взяти таксі. Та й мені не так далеко…

— Все одно завезу. Ніч надворі.

Вони вийшли з будинку мовчки й так само мовчки їхали. Вона до останнього сподівалася почути пропозицію зустрітися ще або принаймні обмінятися номерами телефону, але… Але почула тільки одне:

— Ми гарно провели час. Сподіваюся, тобі теж сподобалося.

Їй сподобалося. Якби не сподобалося, не мріяла б про ще одну зустріч. Важко зглитнувши, присилувала себе усміхнутися.

— Так, все чудово. Я піду.