Епілог. Через рік. Знову не той Миколай

Ліс знову зашепотів. Це сталося через рік, наступного Різдва. Снігу знову не було, а це знову неспокій. Бо ліс пам’ятає все. Особливо те, що було дивним та неправильним.

Несправжній Миколай ішов стежкою. Кожух у нього був трохи завеликий. Борода — перекошена. Шапка спадала на очі.

Це був Сьомий янгол.

Йому дісталася «легка ділянка»: перевірити, чи всі подарунки рознесені, і повернутися. Але ліс вирішив інакше.

— Стояти, — прошипіло з кущів.

Сьомий спинився.

Із снігу піднявся їжак. За ним — лисиця. Далі — заєць, борсук і навіть ведмідь, який виглядав так, ніби прокинувся не до кінця.

— О, — сказав Сьомий. — Вітаю.

— Не вітаємо, — відповіла лисиця. — Ми тебе викрадаємо.

— Мене? — здивувався янгол.

— Святого Миколая, — уточнив борсук. — Справжнього.

Сьомий замислився. За протоколом він мав одразу зізнатися. Але хіба викрадачів це зупинить.

— Гаразд, — сказав він. — Але без штовханини.

Його загорнули в мішок. Не дуже акуратно. Борода з’їхала набік.

— Дивний якийсь, — бурмотів заєць.

— Миколаї всі різні, — відрізала лисиця. — Нумо понесли!

Мавка саме заварювала чай. З ялинкових голок. Для заспокоєння.

Коли двері грюкнули, вона здригнулася.

— Я ж казала, — почала вона, — більше нікого не викрадати!

— Ми не для себе, — сказав їжак. — Ми для всіх.

Вони витрусили Сьомого з мішка.

— О, — сказала Мавка. — Знову?

Сьомий підвівся. Поклонився.

— Я не той, — чесно сказав він.

— Усі так кажуть, — махнула рукою Мавка. — Сідай чаю вип’ємо з печивом, я навчилася робити: з медом - ведмідь пригостив та з горіхами - білочка принесла і у формі сніжинок.

— Ми хочемо подарунки, — заявив борсук. — Для всіх. Бо якщо був один раз, то чому не повторити ще?

— Логічно, — задумалася Мавка.

Сьомий кашлянув.

— Я можу пояснити.

— Поясниш, — сказала Мавка. — Але спочатку чай.

Коли він розповів про дванадцятьох, про «відрядження» справжнього Миколая і про плутанину,  у хатинці стало тихо.

— То ми… — почав заєць.

— Знову не того, — закінчила Мавка.

— Але ідея хороша, — сказала вона після паузи. — Просто реалізація кульгає.

Сьомий усміхнувся.

— Я передам, — пообіцяв він, уже спокійний, майже звик. — Але без викрадень.

— Шкода, — зітхнув ведмідь.

Тієї ночі ліс був спокійний. Звірі розійшлися. Мавка задрімала. Сьомий повернувся до своїх. А ліс запам’ятав ще одну історію.

Зранку справжній Святий Миколай повернувся з «відрядження», літав до колег з Америки, у них там був свій «переполох», попросили допомогти.

12 помічників справилися, вони встигли рознести частину подарунків, які Святий Миколай не розніс дітям через термінове «відрядження».

Все знову стало на свої місця. Ліс перестав нишпорити тінями. Дерева розпрямили гілки, стежки згадали, куди ведуть, а вітер перестав шепотіти дурниці.

Святий Миколай зітхнув із полегшенням і потер руки.

— Ну все, — сказав він. — Офіційно оголошую: більше ніяких викрадень, таємничих зникнень у мішках і раптових відряджень. Я, між іншим, за своєю звичайною роботою скучив.

Він підморгнув лісу.

— А тепер — останній подарунок. Колективний. Без повернення і без інструкції. — сказав і махнув рукою.

Небо трохи подумало. А потім посміхнулося.

І з нього посипалися сніжинки. Спершу несміливо, по одній, ніби перевіряли, чи їм тут раді. Потім сміливіше — кружляли, плуталися, сідали на носи, шапки й хвости. Ліс задоволено затріпотів гіллям. Мавка нарешті заснула. Звірі щасливі дивилися на сніг зі своїх домівок.

— От тепер добре, — ніби сказав він.

І цього разу всі з ним погодилися.

Наступного року Соломія до лісу не ходила.

І не тому, що боялася.

Просто більше не було потреби йти туди самій.

Її батьки повернулися з війни. Бабуся більше не хворіла, бо серце вже не боліло від хвилювання про рідних Дім знову наповнився голосами, сміхом і запахом святкової вечері приготовленої мамою. У вікнах горіло світло, яке не гасили на ніч, а ялинку приніс тато.

То було нове Різдво.

Тихе. Справжнє. Сімейне.

І ліс це знав.

Він терпляче чекав на нові пригоди.