Розділ 8. Коли дружба тримає

Світ перекрутився. Повітря зникло.

І Соломія провалилася. Темрява поглинула її швидко. Без слів. Без шуму. Лише холод і тиша.

— Соломіє! — крикнув ліс.

Бо ліс теж уміє кричати і хвилюватися. Просто не всі це чують.

Вона котилася схилом, чіпляючись за коріння, за мох, за порожнечу. Щось дряпало руки. Щось хапало за плащ. А потім усе зупинилося.

Дівчинка лежала, дивлячись у чорне небо між гілками. Дихання збилося. Серце калатало так голосно, що здавалося — його почує весь ліс.

І тоді з темряви вийшло Зблукане.

Воно не мало чіткої форми. То було як тінь між тінями. Як холодна думка, що шепоче: «залишайся». Воно приходило на страх. На самотність. На сльози, які ще не впали.

— Ти одна, — прошелестіло Зблукане. — Тут ніхто не знайде.

Соломія стисла кулаки.

— Не правда, — сказала вона хрипко. — Мене шукатимуть.

І ліс почув. Першою прилетіла сорока. Вона кружляла над проваллям, каркала так, що вухам ставало боляче.

— Тут! Тут! Тут! — кричала вона.

За нею примчав заєць. Потім борсук. Їжак перекотився клубком, але розгорнувся вчасно. Навіть лисиця вийшла з тіні, не ховаючи хвоста.

— Дитина, — коротко сказала вона. — Треба скоріше допомогти. Працюємо всі разом.

Гілки схилилися нижче. Коріння напружилося. Дерево простягло товсту, шорстку гілку, наче руку.

Мавка з’явилася тихо. Її волосся світилося блідо-зеленим, очі були серйозні.

— Відступи, — сказала вона темряві.

Зблукане завмерло.

Воно не любило, коли його помічали всі одразу.

— Ви боїтеся, — прошипіло воно. — А страх — мій.

— Був, — відповіла Мавка. — Але не сьогодні.

Звірі стояли поруч. Птахи злітали й сідали знову. Ніхто не тікав. Ніхто не ховався. Навіть заєць не тремтів.

Бо страх меншає, коли ти не сам.

Соломія вхопилася за гілку. Її руки тремтіли, але не відпускали. Хтось підштовхнув знизу. Хтось підтримав зверху. Коріння стало сходами.

І тоді Зблукане відступило. Не з криком. Не з битвою.

Воно просто розтануло, як туман на сонці.

Бо Зблукане приходить на страх і смуток.

А там, де є сміливість і добрі серця, йому нічого робити.

Коли Соломія вибралася нагору, ліс завмер. А потім тихо зітхнув.

Дівчинка сиділа на землі, брудна, подряпана, жива. Вона дивилася навколо й усміхалася крізь сльози.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Лисиця кивнула. Їжак фиркнув. Сорока замовкла — що було зовсім дивно.

Мавка усміхнулася ледь-ледь.

— Запам’ятай, — сказала вона. — Допоки є сміливість і добрі серця, Зблуканому не місце в цьому світі. І в цьому лісі теж.

Ліс погодився. І зробив ще один крок назустріч.

Він нарешті заспокоївся. Але не тому, що все скінчилося.

А тому, що диво буває різним — і не завжди тим, за яке його приймають. Різдво наближалося. А разом із ним — мить, коли всі помилки доведеться назвати своїми іменами.