Розділ 6. Дівчинка, яка не чекала дива

Соломія йшла лісом. Снігу не було, і ноги провалювалися в сирий мох та мокре старе листя. Холод підбирався до пальців, а вітер шепотів щось невідоме між гілок.

— Бабусю, — подумала вона, — я маю знайти ялинку.

Бабуся захворіла, і нікому було йти по дерево тож вирішила йти сама. Соломія не могла дозволити собі залишитися вдома. Вона була сміливою, хоч і маленькою. Адже Різдво для дитини без ялинки було б неповне.

Ліс був темний, майже загрозливий. Коріння стовбурів виступало, як зуби старого монстра, тіні блукали між деревами, і кожен шурхіт здавався голосом невідомого.

— Не лякайся, — шепотіла вона собі. — Я мушу знайти дорогу.

Коли вона пройшла кілька метрів, помітила ліхтарик, що мерехтів між дерев. Ніхто не відповідав на поклик. Але дівчинка відчула, що світло веде її далі.

— Може, це магія? — промовила Соломія.

Із тіні з’явився янгол у червоному кожусі. Його погляд був лагідний, а посмішка — спокійна.

— Ти шукаєш ялинку? — запитав він.

Дівчинка кивнула. — Так.

— Тоді йди за мною, — сказав він. — І дивись уважно. Ліс небезпечний, і не всі тіні добрі.

Разом вони йшли крізь похмурий ліс, куди не доходило місячне світло. Соломія тримала мішок бабусі, а янгол йшов поруч, мовчки охороняючи її від невидимих небезпек.

— Я завжди мріяла про ялинку, — тихо сказала дівчинка. — А тепер йду по неї сама.

— І це робить тебе сміливою, — промовив янгол. — Саме тому Різдво справжнє.

Ліс навколо шепотів та скрипів, але вони продовжували йти. Кожна тінь могла бути небезпекою, але й пригодою. І Соломія впевнено крокувала вперед, бо вірила, що світло веде її до дива.

Знову почулося виття. Зблукане дряпало камінь.

— Воно відчуває мене, — сказав янгол до Соломії. — Я не справжній. Я заміна, — зітхнув той. — Але стараюся.

Дівчинка підвела ліхтарик.

— А мені байдуже, — сказала вона. — Ти тут. Значить, працюєш.

Ліс завмер. На мить стало тихо. Надто тихо.

— Чому ти мені допомагаєш? — запитала Соломія.

Янгол посміхнувся.

— Бо інколи навіть Святому Миколаю потрібен напарник.

Поступово темрява почала відступати. Між дерев проглядалися світлячки, що мерехтіли, мов маленькі зорі, і здавалося, що ліс оживає.

— Тобі важко йти? Втомилася?— запитав він.

— Ні, нічого. Вдома відпочину. — сказала вона, впевнено стискаючи мішок. — Я хочу побачити ялинку.

Раптом вони почули дивний звук — сміх мавки далеко в лісі. Тіні похитнулися, і повітря наповнилось магією і напругою.

— Вона близько, — промовив янгол. — І нам треба бути обережними.

Соломія не відступила. Вона відчувала, що справжнє диво чекає попереду, і крокувала сміливо, бо вірила у світло, яке веде її через темряву.

Разом вони продовжили шлях, готові до всіх пригод, що чекають у лісі, де небезпека і магія сплітаються у кожному кроці.

Небо спалахнуло. Крізь верхівки дерев прорізався світлий знак.

— Сигнал! — вигукнув Десятий. — Хтось викликав підмогу!

— Я не кликав, — сказав «Миколай».

— Я теж, — сказала Соломія.

Світло згасло. І з’явилися вони. Ще троє.

У різних кожухах. З різними голосами.

— Я Шостий. — Я Перший. — Я Дванадцятий.

Вони говорили одночасно.

— Часу немає. — Протокол зламано. — Мавка активна.

— Ви злякали ліс, — сказав Десятий.

— Ліс і так не спить, — відповів Перший.

Зблукане заревло. Земля затремтіла.

— Це наша помилка, — тихо сказав «Миколай». — Ми прийшли без зими.

Соломія подивилась на них.

— А як свято без снігу? Чи можна його викликати?

Один з Янголів відповів.

- Це може зробити лише Святий Миколай, а він захворів…

— Тоді, — сказав десятий, — хтось має залишитись.

Світло знову спалахнуло.

І ліс зробив крок назустріч.

Дівчинка не зупинилася.

Ліс це помітив. А ліс завжди помічає тих, хто не здається.

Темрява відступила на крок. Не тому, що злякалася. А тому, що ще не час. В ту ж мить Соломія перечепилася за корінь і впала, а тоді зісковзнула вниз і провалилася… Темрява поглинула її…