Епілог.

24 лютого 2022 року застало нас вдома в Бучі, лише Ангеліна Петрівна була в санаторії в Трускавці.

• Машо, прокинься, - будить мене чоловік о 5-30, - Війна!
• Яка війна? – не розумію я спросонку, протираю очі, чую дивні хлопки і запитально дивлюсь на Кира.
• Так, - підтверджує він мої думки, - Це вибухи.
• Потрібно тікати! – підхоплююсь я з ліжка.
• Машо, заспокойся, - зупиняє він мене, - Буди дітей і спускаємось в підвал. Потрібно спочатку зрозуміти обстановку, звідки вони йдуть і кудою безпечно виїжджати.
• Так, ти правий, - йду будити Алінку.

Допомагаю доньці вдітись і беру їй подушку і ковдру. Вона дивиться наляканими очима, але питань не ставить. Артемчика, йому півтора рочки, Кир загорнув у ковдру і сплячим зносить вниз. Там влаштовуємось в кімнаті відпочинку біля сауни. Кирило телефонує знайомим, дізнається про те, що відбувається, коли надходить дзвінок на мій смартфон.

• Машо, ви як? – Дончук.
• Вдома, в підвалі, - відповідаю.
• Дай, будь ласка, слухавку Киру, - просить колишній чоловік.
• Зараз, - торкаюсь ліктя коханого, - Дончук, - шепочу і Кирило бере телефон з моїх рук.
• Зрозумів, їду, - за кілька секунд відповідає і відбиває дзвінок. – Він у відрядженні, я поїду заберу Наталю з дітьми. Ви замкніться з середини і сидіть тут. Я швидко, - і йде, а я зачиняю за ним ворота і двері в дім.

За годину Кир повертається із Наталею, Катрусею і Захарчиком. Захарчик – сонячна дитина, син Наташиної меншої сестри-наркоманки. Вона народила невідомо від кого, залишила дитину в їх матері і зникла. А Дончуки забрали хлопчика до себе, бо Наташина мама не могла піклуватись про нього. Ми з жінкою мовчки обіймаємось, а потім йдемо на кухню і зносимо в підвал їжу, щоб нагодувати дітей і деякі іграшки, щоб вони не нудьгували. Кир все ще на телефоні. Після сніданку він всаджує нас всіх на диван.

• Почалася війна: на Україну напала росія, - починає він розмову.
• Як війна? – запитує Алінка, бо Катруся, їй три рочки, наш Артем і десятимісячний Захарчик ще нічого не розуміють, вони тільки чують дивні звуки, відчувають нашу тривогу і налякано дивляться на нас.
• Російські солдати стріляють в українців, - пояснює мій чоловік дітям.
• На смерть? – уточнює дівчинка.
• Так, - підтверджує Кир.
• І в дітей? – наполягає наша донька.
• На жаль, так, - чесно відповідає їй вітчим, - Але, будь ласка, подивись на мене, - просить і Алінка підіймає на нього очі, - Я нікому не дозволю завдати вам шкоди. Ти віриш мені?
• Так, - шепоче дівчинка після паузи.
• Але ви маєте мне слухатись і робити все, як я скажу, - чоловік обводить поглядом всіх нас, а ми киваємо головами, - Житомирська траса небезпечна, там русня, - продовжує.
• А як же ми виїдемо звідси? – озвучує те, про що я думаю Наталя.
• Мені дали контакти лісника, який може нас вивести лісовими дорогами.
• А ми там проїдемо? – сумніваюсь я.
• На Hummer проїдемо, я заправив повний бак і ще дві каністри, - відповідає Кир.
• Це добре, - погоджуюсь.
• Зберіть найнеобхідніше: одяг на перший випадок, аптечку на всі випадки для дітей і їжу їм в дорогу, - дає настанови, - Лісник прийде як стемніє.

За нехитрими клопотами час спливає швидко, ми зачиняємо дім, завантажуємось в машину і рушаємо: фари вимкнені, їдемо максимально тихо і повільно. До Києва ми дістаємось лише за 6 годин: кілька разів ми натикаємось на блок-пости і міняємо маршрут. Рідне місто невпізнанне! В голові не вкладається як лише за одну добу його змінила війна! Спорожнілі вулиці, затемнені вікна, блок-пости. Нарешті ми біля батьківської квартири, біля під’їзду нас вже чекає Дончук. Обіймає всіх по черзі. Кілька хвилин говорить з Наталею, вона плаче, мовчки тисне руку Киру та їде. Запитально дивлюсь на свого чоловіка, спитати в голос не наважуюсь при дітях, а він хитає головою: не зараз. Пізніше пояснює мені, що Сашко пішов в територіальну оборону – підрозділи, які формують з цивільних людей для оборони нашої країни, і їх вже сьогодні направляють в Бучу. Як сьогодні? Сашко ж ніколи не служив в армії? В нього була лише військова кафедра в університеті! Він вміє стріляти? Ці та інші питання, які я не озвучую, крутяться в моїй голові в ночі, в паркінгу неподалік батьківського дому.

Зранку після комендантської години знову сідаємо в машину і вирушаємо в Буковель, до Петра Івановича. Дорога, яка зазвичай займала шість-сім годин, тривала півтори доби. І це ще завдяки тому, що в нас було пальне із собою. А по приїзді на мене чекало те, що і Наталю в Києві. Кир вивантажив наші речі із машини, мовчки обійняв і розцілував дітей, підійшов до мене, взяв за руки і довго дивився в очі.

• Ти ж розумієш мене? – нарешті перервав наше мовчання коханий.
• Так, - киваю я головою, а по моїх щоках котяться сльози.
• Все буде добре, - міцно обіймає мене, - Я буду дзвонити, - шепоче на вухо.
• Пообіцяй, що повернешся, - шепочу у відповідь.
• Обіцяю, - цілує мене в губи, сідає в машину та від’їжджає.
• Його чекають в Одесі, - обіймає мене за плечі Петро Іванович і заводить в дім, а я мовчки йду за ним.