Глава 14.

Зранку Кир збудив мене сніданком у ліжко.

• Машо, я розумію в якому ти зараз стані, - обережно починає мій друг, - Але ти маєш зібратись. Ти потрібна своїй дитині! Ніхто, окрім тебе, не зможе їй допомогти!
• Ти правий, - підіймаю я очі на Кира.
• Так, це горе! Так, це страшно! Але сльозами ти нічого не зміниш, потрібно порадитись з лікарями, з людьми, які вже впорались з цим і скласти план дій. За гроші не хвилюйся: знайдемо стільки, скільки буде потрібно! Якщо знадобиться лікування за кордоном, я підключу всіх своїх знайомих – все вирішимо! Пам’ятай: ти не одна, я – поруч!

Я довго мовчки дивлюсь на чоловіка, а потім міцно обіймаю.

• Дякую!
• Тобі кілька разів телефонувала Іра і, вибач, я відповів та все їй розповів, - кається Кирило.
• Дякую! – повторюю, вичавлюючи з себе посмішку.
• Оце вже краще! – підбадьорює мене друг, - З’їж щось, - підсовує до мене тацю.
• Тільки якщо ти складеш мені компанію, - намагаюсь жартувати, а Кир схвально посміхається мені.

Ми швидко снідаємо, збираємось і їдемо в лікарню. Там зустрічаємось із Дончуком і організовуємо переведення Алінки в ізраїльський онко-центр. Там нашій доньці роблять обстеження і дива не сталось: наступного дня підтверджується попередній діагноз.

Ми з Сашком сидимо в кабінеті у Толика, тут ще один лікар.

• Стратегія лікування лейкемії полягає в пересадці кісного мозку, - розповідає родич мого колишнього чоловіка, - В Україні пересаджують від спорідненого донора.
• Я буду! – вигукую.
• Машо, буде той, хто більше підходить, - пояснює Толик.
• Потрібно здати аналізи на сумісність всім наявним родичам, - говорить другий лікар, Андрій Олексійович, - Щоб обрати найбільш сумісного.
• Всі наявні тут, - говорю.
• В Аліни ще є зведена сестра, - додає Сашко.
• Сашо, в Україні донорами можуть бути тільки повнолітні родичі, але в інших країнах матеріал можуть забирати і у дітей, - розповідає йому брат, - Тому ми можемо взяти аналізи у Катрусі, і якщо вона найкращий кандидат, пересадку проведете в іншій країні, де це дозволяє законодавство.
• Добре, - погоджується колишній, - Так і зробимо. Але скажи мені, брате.
• Що?
• Від чого з’являється ця хвороба? – запитує Дончук, - Де вона взялась?
• Той, хто це дізнається, отримає Нобелівську премію, - невесело сміється Андрій Олексійович.
• Вважається, що ракові клітини активуються від фізичних і нервових потрясінь, - суворо відповідає Толик і виходить з кабінету, а ми з Сашком йдемо на аналізи, Катю він обіцяє привезти наступного дня.

В палаті Кир розважає Аліну грою в доміно. Залишаємо з нею її тата і йдемо випити кави. Дорогою переповідаю йому все, що сказав лікар.

• Почекай, а син твоєї Сашки? – запитує мене друг.
• Мишко? – не розумію, - А що він?
• А він не може стати донором? Він же вже повнолітній і також родич Аліни?
• Не знаю, - знизую плечами, - Потрібно запитати в лікаря. Як я сама про нього не згадала?!
• Дочекаємось ваших з Сашком результатів, а потім будемо думати, - обіймає мене Кир, а я міцно притискаюсь до нього черпаючи його силу.

На оголошенні результатів в кабінет Толика я забираю і Кира. Сашко кривиться, але мовчить.

• Маша, ти сумісна з Аліною на 30%, - говорить наш родич-лікар.
• Але як таке може бути? Я ж мати? – дивуюсь, а Кирило бере мене за руку.
• Так буває, - говорить Андрій Олексійович.
• А ти, Сашо, на 50%, - повертається Толик до брата, - Ти говорив про доньку?
• Наташа відмовляється здавати аналізи, - нахиляє голову той, - Вона вважає, що Катруся ще замала.
• Є ще двоюрідний брат Алінки, - говорить Кир, - Він може підійти?
• Так, потрібно перевірити, - відповідає колега нашого родича.
• Добре, ми його привеземо.
• А поки що почнемо готувати Алінку до пересадки, - вирішує Толик, - 50% це також шанс.

В коридорі Дончук намагається мені щось пояснити, але я відвертаюсь і хутко йду в палату до доньки. Ми читаємо з нею «П’ятнацятирічного капітана».

• Мамо, я помру? – несподівано запитує мене Алінка.
• Ні! – вигукую я після паузи, - Звісно, ні! – повторюю, - Донечко, ти захворіла. Твоя хвороба складна, але ти обов’язково одужаєш! Ми з татом, дядько Толик, Кир, хрещена, ми всі докладемо всіх зусиль, щоб знайти лікування і допомогти тобі! – переконую свою дитину, а може саму себе, - Ти віриш мені? – запитую тремтячим голосом.
• Так, мамо! – обіймає мене моя донька.

За кілька годин, коли Алінка заснула, Кир забирає мене і ми вирушаємо до Львова. Він вже зв’язався з Олексієм і домовився про зустріч.