Глава 13.

За кілька днів до вильоту в Дубаї мені зателефонувала доньчина вчителька. Алінка втратила свідомість на уроці, коли відповідала біля дошки. Я зірвалась з роботи і за кілька хвилин була біля школи. Мою дівчинку вантажили в швидку. Вона вже прийшла до тями, але лікар хотіла перестрахуватись і зробити обстеження в лікарні. Їй не подобався колір обличчя і худоба Алінки. Я поїхала за донькою до лікарні на своїй машині.

В приймальному відділенні нас опитали, оглянули і зробили кілька аналізів. Аліна вже оговталась і їй не подобалось лежати в ліжку, вона весь час питала, коли ми поїдемо додому, а я намагалась розважити її мультиками на смартфоні. За годину в палату заглянув лікар і попросив мене зайти до нього.

• Олег Степанович, можна? – запитала я постукавши в двері.
• Так, Маріє Сергіївно, проходьте і сідайте, будь ласка, - показує на стілець, - На жаль, в мене для Вас погані новини, - починає.
• Що? – не розумію, що відбувається.
• У Аліни погані аналізи, - говорить далі, - Ми припускаємо лейкемію.
• Що??? – кричу, - Але як?

Лікар продовжує щось говорити, але я вже нічого не чую, просто киваю головою і виходжу з кабінету. Що було далі, я не пам’ятаю. Отямилась я вже в будинку Сашка: я сиділа у вітальні на дивані, якого я не купувала, плакала і намагалась йому пояснити, що сталось. Наталя стояла на сходах і дивилась на мене широко відкритими очима.

• Машо, заспокойся, - тримає мене за плечі колишній чоловік, - Завтра ми перевеземо Алінку в клініку до Толика, все буде добре.

Я озираюсь навколо. Що я тут роблю? Як я тут опинилась? Поруч лежить моє пальто і сумка. Я їхала сама за кермом? Чи викликала таксі?

• До Толика – це добре, - погоджуюсь я, пригадуючи, що це двоюрідний брат Сашка і він працює в ізраїльській клініці, яка спеціалізується на онкології, - Тоді я поїхала, - вдягаю на себе пальто і одночасно набираю номер Кира на телефоні.
• Може залишишся на ніч? – невпевнено пропонує колишній чоловік.
• Ні! – різко відмовляюсь я, - Завтра зустрінемось біля лікарні о 8-й, - йду на вихід, прикладаю телефон до вуха і говорю в слухавку, - Забери мене, будь ласка, - як колись Алінка, - Я в домі Дончука.
• Їду, - чую коротку відповідь.

Стою на терасі. Холодно. Намагаюсь вкласти в голові події цього дня. Сльози котяться по щоках безперервним потоком. За кілька хвилин до мене виходить Дончук.

• Може почекаєш в будинку? – пропонує не дивлячись на мене.

Мовчки хитаю головою. Цієї миті чую дзвінок в ворота. Сашко вертається в дім і відкриває їх. Незнайома автівка під’їжджає до самого ґанку. З неї виходять Кир і його дядько. Друг не вітаючись підхоплює мене на руки і всаджує на переднє сидіння, а Миколай Петрович дістає з заднього сидіння термос, наливає чай і вкладає мені в руки пластикову чашку.

• Доброго вечора, - озивається Сашко, швидше за все, до свого шефа, - Алінка захворіла, от Маша і перенервувала.
• Кир, знайди у Марійки в сумці ключі від її машини, я її віджену, а ви їдьте на моїй, - керує родич мого друга, не реаґуючи на свого підлеглого.

Кирило швидко знаходить ключі, передає їх Миколаю Петровичу і той мовчки йде, а ми задом здаємо до воріт, виїжджаємо з двору і повільно їдемо за моєю автівкою.

• Мені зателефонувала Аліна, - починає Кир, - Ти не попрощалась із нею, коли пішла з лікарні і не відповідала на її дзвінки. Вона не розуміла, що відбувається.

Знову починаю плакати. Як я могла піти, нічого не пояснивши моїй дівчинці! Що я за мати! Вона одна в лікарні і їй страшно! А я думала тільки про своє горе!

• Я обідав з дядьком, тож ми разом поїхали в лікарню, я заспокоїв Аліну, - продовжує друг, - І поговорив з лікарем, а потім подзвонила ти - накриває мої холодні руки своїми гарячими, - Ми впораємось! Все буде добре!

Киваю головою і телефоную доньці. Довго і плутано намагаюсь щось пояснити своїй дитині. Але нічого путнього видати не можу, тому наша розмова зводиться до моєї обіцянки приїхати до неї з татом завтра з самого ранку. Потім мовчу і дивлюсь у вікно.

• Я не знаю, як я там опинилась! – нарешті повертаюсь до свого друга, - Я не знаю, чому я там опинилась! - утикаюсь лобом в його міцне плече і реву.

Додому Кир заносить мене на руках, бо через істерику йти я не можу. Друг роздягає мене, вкладає в ліжко, дає снодійне і я засинаю.