Глава 12.

На весняні канікули дітей ми з Алінкою, Кир і Синенки запланували поїздку до Еміратів. Чоловіки з дітьми обирали ласти і маски, а ми з Ірою «чистили пір’ячко» перед пляжним відпочинком в салоні краси.

• Ну, розповідай, - загадково починає моя Ірка, п’ючи трав’яний чай після сауни.
• Що саме?
• Що у вас із Сашком?
• З Сашком – нічого, - дивуюсь я.
• Він більше не зустрічався із Аліною?
• Ні, - зітхаю я, - І навіть не телефонував.
• А що говорить психолог? – питає кума.
• Говорить, що повільно, але Аліна приймає ситуацію. Просто вона була надто домашня і в нас із Сашком була надто хороша сім’я, - сумно посміхаюсь, - Якби ми сварились, наша донька підсвідомо була б готова до нашого розлучення. А в нас було все добре і тому для неї те що трапилось, стало справжньою катастрофою.
• Знав би, де впадеш, - робить висновок подруга, - А що батьки Дончука?
• А що вони? – знизую плечами, - Ти ж знаєш, що Дончуки-старші ніколи особливо не цікавились нашими справами. Не здивуюсь, якщо вони ще не в курсі нашого розлучення.
• Вони так і живуть в Хайфі?
• Наскільки я знаю, так, - відповідаю, - Ми в них були всього раз.
• Дивні люди! – обурюється Іра, - Це ж їх син! Їх єдина онучка!
• Яку вони бачили від сили разів десять, - сміюсь, - І, до речі, вже не єдина!
• А що у вас із Киром, - продовжує допит подруга.
• А що у нас із Киром? – посміхаюсь я.
• Ви так дивитесь один на одного!
• Як?
• Я таке кіно не дивлюсь! – сміється моя кума.
• Ти мені не повіриш, - відповідаю.
• Що?
• Між нами нічого немає, - розвожу руками.
• Не вірю!
• От бачиш!
• Не може цього бути! – вигукує Іра, - Коли вчора він випадково торкнувся твоєї руки, як передавав тобі соус, клянуся, я бачила іскри!
• Не вигадуй! – сміюсь.
• Кажу, що бачила, - не вгамовується подруга.
• Серйозно, Іро, між нами нічого немає, - повторюю, - Ну, майже, - відчуваю, що червонію.
• От бачиш! – радіє кума, - І що ж «майже»? – наполягає.
• Він мене поцілував, - розкриваю свою таємницю.
• Коли?
• В Карпатах, коли я впала на схилі, - пояснюю.
• І?
• Я майже забула, як це класно, - ділюсь потаємним.
• Я взагалі не розумію, чому ви тоді розійшлись.
• Тому що, - починаю я вкотре.
• Не треба! – перебиває мене Іра, - Не хочу слухати ту нісенітницю! Краще розкажи, що було потім?
• Коли потім? – не розумію.
• Після Карпат! Ви ж вже давно повернулись!
• Нічого, - знову розвожу руками.
• Як це?
• Ми про це не говорили.
• Говорити не потрібно! – наставляє подруга, - Потрібно повторити і, бажано, не один раз! Ви ж обоє хочете цього!
• Так! Але, - намагаюсь заперечити.
• Що «але»? – обурюється подруга, - Знаю я всі твої «але»! Ти вільна жінка?
• Так, - невпевнено відповідаю.
• Він вільний чоловік? – наполягає Іра.
• Так, - погоджуюсь.
• Ти хочеш його?
• Так, - червонію вдруге.
• А він хоче тебе!
• Ти цього не знаєш, – невпевнено заперечую, а подруга закочує очі.
• Красивий, надійний, турботливий, закоханий в тебе по самі вуха, не бідний, має добрі стосунки з твоєю донькою, - перелічує подруга чесноти Кира, - Чого ти чекаєш?
• Боюсь помилитись, - тихо відповідаю.
• Це з Дончуком ти помилилась! А Кир твоя доля!
• Не знаю, - боюсь повірити в слова Іри.
• Досить вагатись, - вмовляє мене кума, - Хто не ризикує, той не п’є шампанського на власному весіллі, - підморгує мені.
• Я подумаю, - посміхаюсь подрузі і ми цокаємось чашками з чаєм.