Глава 11.

Наступні кілька тижнів мені здавалось, що наше життя налагоджується. Я здала чергову книжку і зараз працювала тільки на основній роботі, тож в мене з’явився якийсь вільний час, який я могла проводити з донькою, друзями, або для саморозвитку. Алінка все ще не набрала вагу, але колір її обличчя трохи покращився, моя дівчинка знову сміялась, знову з радістю ходила на тренування і веселилась на шашликах у Синенків.

Дончука таки звільнили! І дізналась про це я від нього самого. На жаль. Я завезла доньку на тренування і йшла до своєї автівки, щоб їхати на майстер-клас із коштовного каміння, як до мене хтось озвався. Я обернулась і побачила п’яного колишнього, який спирався на свою машину.

• Помстилась? Задоволена? – кричав він.
• Сашо, вгамуйся, - підійшла я до нього, - Тут займається твоя донька!
• Ділова стала? Машину через чужих людей повернула? – трохи тихіше продовжує Дончук, - А як віч на віч донькою прикриваєшся?
• Сашо, заспокойся і поясни які в тебе до мене претензії?
• Через тебе нас звільнили!
• Кого «вас»?
• Мене і Наталю! – знову кричить.
• Сашо, чому ти думаєш, що я маю до цього відношення? – спокійно запитую, - І говори, будь ласка, тихіше.
• Шеф родич цього твого, - висловлює свої претензії, - Що ти йому наговорила?
• Сашо, ти знаєш мене 12 років, - апелюю, - Ти хоч раз бачив, щоб я комусь мстилась? Когось намовляла?
• Виходить, я тебе не знав, - не здається колишній.
• Сашо, послухай мене уважно, будь ласка, - прошу, - Більше я цього повторювати не буду, не в моїх правилах виправдовуватись. Я ні про що нікого не просила. Ми з тобою розлучились, у кожного з нас тепер своє життя. І твоє мене не цікавить.
• Хто ж тоді намовив шефа?
• Не знаю, - розвожу руками, - Може ти сам щось напартачив? – вдаю, що не в курсі ситуації.
• Я ні в чому не винен! – надто швидко заперечує чоловік.
• Тоді поговори з Миколою Петровичем, з’ясуй в чому справа, - пропоную.
• Він не хоче зі мною розмовляти, - бурчить, - І чому я маю принижуватись? Мене вже конкуренти запросили!
• Тоді йди до конкурентів.
• Ти не розумієш!
• Так поясни!
• Я тут працюю 10 років!
• Все колись закінчується.
• Це не справедливо!
• Тоді поговори з шефом! Переконай його! – повторюю свою пропозицію.
• Він не буде слухати, - опускає голову чоловік.
• Ти щось накоїв? – знову запитую.
• Так, я зробив дурницю, - кається.
• Що саме?
• Не важливо, - ухиляється від відповіді Дончук.
• Чому ти це зробив, Сашо? Ти ж сам сказав, що працюєш в Миколи Петровича 10 років і він завжди добре до тебе ставився: рухав по кар’єрних сходах, добре платив?
• Не знаю, - знову не хоче зізнаватись колишній і додає, - Послухав декого. Це вже не важливо.
• А що пропонують конкуренти? – запитую.
• Таку ж посаду і більший оклад.
• Це ж добре?
• Там обсяги не ті, - кривиться чоловік, - Трохи інший сектор, новий колектив.
• Все в твоїх руках, - зауважую, - Ти гарний спеціаліст, ти можеш їх розвити, розширити.
• Мені не вистачає цього, - несподівано говорить Дончук.
• Чого? – не розумію.
• Наших розмов, - пояснює тихо, - Ти завжди вміла все розкласти по поличках, заспокоїти, допомогти знайти вихід, навіть, з самих складних ситуацій.
• Їдь додому, Сашо, - перериваю я колишнього.
• Чому ми не можемо спілкуватись?
• Тому що в кожного з нас тепер своє життя, - повторюю я, - І в тебе є з ким спілкуватись.
• Це не те, - зітхає.
• Сходи кудись з Аліною, - прошу, - І не сідай сьогодні за кермо, – розвертаюсь, йду до своєї машини і їду на майстер-клас.

Навіщо мені це потрібно?!