Глава 8.

Вдома до Аліни знову повернулась депресія. Вона стала бліда і втратила вагу. Не допомагали ні заняття в школі, ні тренування, ні спілкування з друзями, ні розмови з психологом. Настрій доньки коливався від ейфорії до істерики, хоча було видно, що дівчинка намагається опанувати себе. Кілька разів я телефонувала Сашку, пояснювала ситуацію і просила зустрітись з Аліною, він обіцяв, а потім останньої миті відміняв їх зустріч. Я була в розпачі, не знала що робити. Кирило і Іра весь час були поруч, підтримували нас, але також мало що могли змінити.

            Відволікти нас з донькою від проблем вдалось знову ж таки Петру Івановичу. Він відправив одну з моїх робіт: комплект з сережок і брошки – смарагди в білому золоті, на конкурс ювелірних прикрас, який проходив в Монако. І я виборола, сама не знаючи того, третє місце! Окрім того, що це була прекрасна реклама для нашої компанії, приз також передбачав тижневе стажування для мене в одному з найкращих ювелірних домів в Європі. Я вирішила їхати з Аліною, бо залишати її просто боялась.

            Все відбувалось дуже швидко: оформлення віз, придбання квитків, бронювання готелю. Я побоювалась за одержання дозволу на виїзд доньки у Дончука, але той підписав документи не дивлячись, коли я приїхала до нього в офіс разом із нотаріусом. І от ми в Монако! Мало того, що ми перенеслись із мерзенної зими в таку собі теплу весну, так це ще був і берег Середземного моря, красива природа, середньовічна архітектура. Все навколо викликало захват як у мене, так і у Алінки! Вона ходила в робочі цехи разом зі мною, їй подобалось спостерігати за створенням прикрас від ескізу до втілення. А у вільний час ми брали машину в оренду і подорожували узбережжям, вечеряли в маленьких напівпустих, бо не сезон, ресторанчиках, багато спілкувались.

Але 7 днів промайнули швидко і ми повернулись в Київ в день народження Ігоря Синенка. В Борисполі нас зустрічав Кир.

• Привіт, мандрівниці! – обіймає він нас по черзі.
• Привіт! – вітаємось у відповідь.

Чоловік забирає наші валізи і впевнено веде нас на паркинг.

• Як подорож?
• Це було неймовірно! – відповідає донька, - Я бачила як роблять прикраси, а ще дельфінів і їла устриці!
• Ого! – дивується мій друг, - А я сумував за вами.
• В нас був такий красивий номер в готелі, - продовжує моя дівчинка, потім запинається і говорить, - Ми також, - розгублено дивиться на мене, а ми сміємось.
• Поїхали до Синенків? – пропоную, - В Ігоря сьогодні день народження і ми привезли йому подарунок.
• Поїхали, - підтримує мене Аліна, - Я віддам сувеніри Андрійку!
• Поїхали! – погоджується Кир і виїжджає з паркінгу.

Дорога не займає багато часу.

• Привіт! – обіймає мене подруга, коли відчиняє нам ворота, - Яким вітром? Ми й не сподівались!
• Ну як ми могли не привітати іменника?! – сміюсь, - Де він до речі?
• Я тут! – чую голос кума.
• Вітаємо! – передаємо з Аліною подарунок – срібну булавку для краватки.
• Ого! Яка краса! – захоплюються куми, - Не потрібно було! Це ж дорого!
• Не хочу цього слухати! – закриваю вуха.
• А в мене більш прозаїчний подарунок! – дістає пляшку колекційного Hennessy Кир.
• Супер! – тисне руку моєму другу мій кум.
• До столу! – запрошує Іра, - Бо гості нас вже загубили і вибачаючись дивиться на мене, - Тут Сашко із своєю, - додає пошепки.
• Все нормально, - відповідаю знизуючи плечами і раптом розумію, що мені не було б так «нормально», якби поруч не було Кира, який притримує мені двері й допомагає зняти пальто.

Проходимо до столу. Алінка бачить тата, хоче підійти до нього, але помічає Наталю поряд з ним, просто киває головою і шепоче: «Привіт!». Дякувати Богу, у того вистачає розуму встати і підійти до доньки самому. Дончук нахиляється до неї і цілує.

• Привіт, доню! Ти так виросла і, здається, засмагла!
• Дякую! – відповідає моя дівчинка з посмішкою.
• Знайомся, це Наталя, - представляє жінку, - Вона тепер моя дружина.
• Здрастуйте, - знову шепоче Аліна і повертається до мене, - Мамо, можна я піду в дитячу?
• Звісно, доню, - відпускаю доньку.
• Пішли, хрещенице,  там вам накритий стіл, - забирає Аліну Іра, - Я поставлю тобі прибори.
•  Ну розповідай! – перехоплює ініціативу Люба, дружина одного з колег Дончука і Ігоря по логістичній компанії, - Як Монако? Ти фотки зробила?
• Це було просто супер! – ділюсь враженнями, сідаючи поряд із Киром, - І звісно зробила!
• А ми можемо їх демонструвати на телевізорі? – запитує жінка у господаря, - Хочеться все роздивитись.
• Люба, я не потягну, - зітхає її чоловік.
• Я просто подивлюсь! – відмахується його дружина.

Ми переміщаємось у вітальню дивитись наші з Аліною світлини з поїздки, фото конкурсних робіт, краєвидів.

• Дитину можна було і не тягти із собою, якщо це була ділова подорож, - невдоволено говорить Дончук.