Глава 2.

Іра поїхала додому близько 22-ї. Я вклала Алінку. Після тієї істерики, донька не говорить про зміни в нашому житті. Я розумію, що це погано, але розмову з нею я зараз, навряд чи, витримала б. Я доросла і не витримую, а восьмирічній дитині як? Потрібно знайти гарного психолога, щоб він допоміг нам впоратись з цим. Ще одне завдання.

Йду до своєї кімнати. Дивно. Не думала, що колись знову сюди повернусь. З цією квартирою пов’язані одні з моїх найкращих і одні з найгірших спогадів. Колись ми тут жили з мамою, татом і моєю сестрою Сашою. Вона була старша мене на 10 років. Батьки чекали хлопчика. Обрали ім’я. А народилась дівчинка. Ім’я вирішили залишити. Тато і мама дуже любили один одного і нас. Вони багато працювали, але завжди знаходили час, щоб поїхати з нами на пікнік за місто або в парк розваг. І з Сашкою ми були дуже близькі, навіть коли спочатку вона, а потім і я повиходили заміж і народили дітей. А 5 років тому моя сестра захворіла. Онкологія. Сашка мужньо боролась. Її чоловік і ми спробували все, але дива не сталось і моя молода і красива сестра померла. Це було жахливо! Ніколи не забуду її останні дні. Ми з Сашиним чоловіком Олексієм, мамою і татом по черзі доглядали її. Знеболювальні вже не діяли, від болю вона майже постійно була в забутті, але впізнавала нас до останнього і до останнього не вірила, що програла.

Батьків дуже підкосила смерть старшої доньки. Тим більше, що Олексій не зміг залишитись в місті, де все нагадувало йому про кохану, і він забравши їх сина Мишка поїхав до Львова. Мої тато і мама почали жити в постійних переїздах із Львова до Києва. Від онука до онучки. І одного дня, два роки тому, в дорозі тату стало зле, він не впорався з керуванням і мої батьки загинули. Обоє в одну мить. Ми поховали їх біля Сашки. Рік тому Олексій одружився вдруге. Ми з ним і з Мишком спілкуємось здебільше телефоном, побачитись вдається двічі на рік: на день народження Мишка ми їдемо у Львів, а на день народження Алінки вони приїжджають до нас. А тепер моя донька живе в кімнаті моєї сестри.

Мені було дуже важко пережити смерть спочатку Саши, а потім і батьків. Але мій чоловік був поруч. Підтримував. І хай в нього не завжди був час на нас із Алінкою, бо він багато працював, але ж працював він для нас, щоб ми ні в чому не потребували! Здавалось, на завжди. Здавалось.

А з Ірою ми вчились в одному класі в школі, а потім вступили в один виш, але на різні факультети. На одній з студентських вечірок, ми познайомились з двома старшокурсниками Сашком і Ігорем. З’ясувалось, що вони також друзі зі школи. Це були шалені романи. Що в мене, що в подруги. Квіти, прогулянки до ранку, спонтанні поїздки на старенькій машині, яку Сашку подарував його тато на закінчення універу. З нею було пов’язане стільки всього: перший поцілунок, перше зізнання, перший секс. Коли в нас з’явились гроші і чоловік зміг купити нову класну машину, нашу «стареньку» я забрала собі і їздила на ній і досі. Романтична дурепа?

Хлопці освідчились нам в один день на повітряній кулі, а потім ми відгуляли подвійне весілля. За кілька років з різницею в кілька місяців ми з Ірою народили дітей. Вона хлопчика Андрійка, а я дівчинку Алінку. Іра відразу зрозуміла, що бути тільки дружиною і мамою їй замало і взялась за організацію власної справи. Вона відкрила мовну школу. Справи швидко пішли в гору і тепер у неї філії в усіх великих містах України. Ігор дуже пишається дружиною. Я ж вирішила присвятити себе сім’ї. Займалась будівництвом дому, Алінкою. І Сашко мене підтримував в моєму бажанні. Лише останній рік, коли донька підросла, а дім вже збудований, в мене з’явився вільний час і я почала підробляти у видавництві – ілюструю дитячі книжки. Робота для душі, так би мовити.

Яким безтурботним було моє життя і як же все змінилось! А що буде далі? Але маємо, що маємо. Все і так непогано: дах над головою є, робота, хоч якась, але є, мені всього 30 років, я, дякувати Богу, здорова, маю освіту. А чоловік? Люди і без чоловіків живуть. І непогано, до речі, живуть! Все буде добре! Я винна це своїй дитині!