Куди?

Дійові особи:

• Олекса — учень випускного класу, головна дійова особа, маска з хмурими бровами, але без емоцій.
• Валерій Іванович — вчитель з історії, маска спокійна, з усмішкою.
• Андрій — однокласник Олекси, письменник, маска весела, закрита усмішка, одна брова припіднята.

Дія Перша. «Куди»

(Олекса йде до школи. Підходить до порогу, але на останній сходинці зупиняється і мовчки сідає на цю сходинку. Обпершись об кулак, задумався.)

Олекса (задумливо, до себе):
— Ось вже й десятка перший рік пройшов, не довго я до нього йшов. А здавалось мені, ніби доводилось годинами на тих уроках сидіти. А за годинами — і дні, ну а за днями — місяці, а вже за ними — і роки. А відчуття, ніби я спав, а з того сну лиш нещодавно взяв, повстав. Належали мені усі ті вільнії роки.

(Олекса встав на ноги і дивиться на школу.)

Олекса (задумливо, знову до себе):
— Я був мов каторжник, що тягне весла, а зараз маю бути вільним, мов молода весна. Але немов скель гора в груді моїй лежить. Що ж змушує мене ось так тужить? Неначе я забувся щось. Щось, чого навіть не знав. Точно ж. А куди піду я, коли вже каторга скінчилась?

(Олекса знову впав на сходинку.)

Олекса (склавши руки, пошепки):
— Невже рука моя грести уже втомилась? Та ж ніби я до цього все життя і йшов, аби цих ланцюгів позбутись. А відчуття таке, наче перед тим, як піду холодним снігом, заставили роззутись! Що, як на каторзі я лиш грести веслом і вмів? Лише чогось дрібного там навчитися зумів?

(Олекса опустив голову.)

— Куди?

Дія друга. «Кудись»

(Олекса сидить на лавці, закривши опущену голову руками. До нього, ледь не пританцьовуючи, підійшов Андрій.)

Андрій (весело):
— Чого сидиш, на уроки не спішиш?

Олекса (хмуро):
— Тому й сиджу. Агов, постій! Чи ти зробив вже вибір свій?

Андрій (здивовано):
— Вибір?

Олекса:
— Куди підеш, як випустишся, знаєш? Ти вже майбутнєє своє вбачаєш?

Андрій:
— Звичайно ж знаю. Знаю, знав і буду знать. Знайшов про що мене питать.

Олекса:
— Ну, і куди ж?

Андрій:
— Вже добре продаю труди свої. Гроші грубі приносять і оповідання лиш одні. А як роман про я про Гардраду, про Харальда допишу, то за ті гроші у театральний поступлю. А вже за тім, як зложиться життя. Або в театрові продовжиться моє буття, або ж писать продовжу я.

(Андрій почув дзвінок.)

Андрій (здивовано):
— Оце так-так! Ти зуби є заговорить мастак! Запізнюсь я через тебе, не треба уж мені такі проблеми.

(Андрій зайшов до школи. Олекса лишився на сходах.)

Олекса (з сумом, до себе):
— Може, в пожежники податись, да з лютим, із вогнем змагатись? Може, в поліцію піти, да місто рідне від сволоти стерегти? А може, взагалі в училище військовеє піду, а у майбутньому в бою паду, та з честю в райськії врата ввійду? Невже просто мені йти кудись?

(Олекса з гіркотою б’є себе по грудях.) 

Дія третя. «Туди»

(Олекса сидить на сходинці, досі сумний. До нього підходить Валерій Іванович.)

Валерій Іванович (здивовано):
— Отакої, Довбуш юний! Ти зараз не тут повинен бути.

Олекса (засмучено):
— Не тут. Не тут, не там і не туди!

Валерій Іванович:
— Чого ж це в вас такі думки гнітючії у голові? Вже ж скоро випускний, невже не раді ви?

Олекса:
— Та в тім і сум. Здавалося, цього усе життя і жду. А як дійшло, то ніби все бажання бувшеє і загуло.

Валерій Іванович (зі сміхом):
— Ясненько тепер мені. Скажи, усе наче в страшному сні? Ти наче Ганнібал, що армію, що римськую, під Каннами розбив, а з-під Риму стін нічого крім гіркоти не привів.

Олекса (з усмішкою):
— Я б краще й не сказав. А як ви до вибору цього прийшли? Чому в учителі пішли?

Валерій Іванович:
— Хм. Тому й пішов я, бо не знав чому. Хотів, усе життя хотів. І досі ще не розхотів. Знав я лиш, що питання те моє «куди» заведе мене лише «кудись», а вже з «кудись» я і дістануся туди. Баритись годі, йди вже в клас, двійки получать вже не найкращий час.

(Валерій Іванович пішов до школи. Олекса встав на ноги. Дивиться на школу.)

— Значить, спершу — куди, потім вже — кудись. А із «кудись» — туди.

(Олекса заходить до школи.)

(Занавіс.)