Розділ 2

Ляля не любила трупи. Вона взагалі вважала, що нормальна людина має уникати всього, що холодніше за борщ із холодильника і не дихає. Але зараз довелося піднятися на п’ятий поверх.Під’їзд зустрів її затхлим запахом старої фарби, пилу й вогкості. На сходах подекуди темніли плями, що залишилися після сотень мокрих черевиків, а поручні були холодними й гладкими від багаторічного користування. На стінах місцями відставали клапті фарби, а десь на другому поверсі хтось голосно зачинив двері. Ляля піднімалася повільно, намагаючись не думати про те, що чекає її нагорі.У квартирі Руденка пахло  старими меблями та чимось солодкуватим. Запах був важкий, застояний, наче давно не провітрювали кімнати. У повітрі змішалися пил, старе дерево, тканина дивана й слабкий аромат кави. Вітальня була обставлена меблями, які давно втратили свій первісний блиск: темний сервант, невисока шафа, журнальний столик із потертою поверхнею. На стінах висіли старі фотографії в темних рамках, а крізь напівпричинені штори пробивалося бліде денне світло. У вітальні біля дивана лежав чоловік років шістдесяти. Його тіло лежало нерухомо, неприродно спокійно, ніби людина просто впала й забула підвестися. Обличчя було блідим, шкіра мала сіруватий відтінок, а руки лежали вздовж тіла. На ньому були домашні штани, сорочка і один капець. Сорочка була трохи зім’ята, один край її заправлений у штани нерівно. Другий капець стояв біля телевізора. Він виглядав так буденно, що від цього вся сцена здавалася ще моторошнішою.

— Він жив сам? — запитала Ляля.

Вона говорила тихо, майже пошепки, хоча сама не розуміла чому. Її погляд ковзнув по кімнаті, затримуючись на речах, які могли щось сказати про господаря квартири. На телевізорі блимала маленька червона лампочка, а поруч із диваном лежав зім’ятий журнал.

— Так, — відповів слідчий. — Принаймні офіційно.

Слідчий стояв неподалік від дверей.  Він говорив спокійно, без поспіху, але його уважний погляд постійно пересувався по кімнаті, фіксуючи деталі.

— А неофіційно?

Ляля подивилася на нього, трохи піднявши брови.

— Це ми якраз з’ясовуємо.

Ляля озирнулася. На журнальному столику стояла  тарілка з печивом. Біла ,порцелянова  стояла майже по центру столика, наче її спеціально поставили саме сюди. Три печива. Одне було надкушене. На краю тарілки залишилося кілька дрібних крихт.

— Він чекав гостя, — сказала вона.

Слідчий подивився на неї.Його погляд на мить затримався на тарілці, а потім повернувся до Лялі. Він явно не поспішав погоджуватися з її висновком.

— Чому?

— Бо людина, яка живе сама, не кладе три печива на тарілку.

— Може, просто любив печиво.

— Тоді було б чотири.

— Чому?

— Бо три — це вже композиція.

Слідчий кілька секунд мовчав.Ляля витримала його погляд із цілком серйозним виразом обличчя. Десь за стіною почувся приглушений шум води, а потім знову запала тиша.

— Ви випадково не працюєте в поліції?

— Ні. Я працюю бухгалтером.

— А.

Ляля ледь помітно всміхнулася.

— Це гірше.

Вони пройшли на кухню.Кухня виявилася невеликою, старомодною і трохи захаращеною. На підвіконні стояли дві банки зі спеціями, біля раковини лежала губка, а на плиті залишилася каструля з кришкою. Старий холодильник гудів, час від часу видаючи короткий клац. На столі лежали газета, ніж і кілька паперових пакетів,в також  великий пакет гречки. Пакет був важкий, прозорий, майже повністю заповнений крупою. На ньому ще залишалася магазинна наклейка. Пластик трохи прогинався під вагою гречки.Ляля нахилилася.Вона придивилася до пакета, ніби від його розміру залежала відповідь на питання, яке ще навіть не було поставлене.

— Три кілограми.

— І що?

— В записці було написано: Гречка — Маркизу.

Слідчий насупився.Він перевів погляд на пакет, потім на Лялю. На його обличчі з’явився вираз людини, яка вже починає підозрювати, що ця справа буде набагато дивнішою, ніж здавалася спочатку.

— Вашому коту?

— Так.

— Він їсть гречку?

— Ні.

— Тоді навіщо вона йому?

— От і я думаю.

У цей момент у дверях з’явилася Тамара Іванівна.

— Я все поясню, — урочисто сказала вона.

Ляля зітхнула.Вона вже знала: після таких слів зазвичай починалося найцікавіше.

— Оце мені вже не подобається.

— Валентин учора приходив до мене.

— Навіщо?

Тамара Іванівна нервово поправила халат.Її пальці раз у раз стискали край тканини. Вона помітно нервувала, а голос став тихішим.

— Він сказав, що за ним стежать.

— Хто?

— Не знаю.

— А що ще він сказав?

Жінка подивилася на слідчого.Вона довго не відповідала. Її погляд став неспокійним, губи стиснулися в тонку лінію. Здавалося, наступні слова їй було важко вимовити.

— Що в будинку є людина, яка знає правду.

— Яку правду?

Тамара Іванівна зблідла.На її обличчі зник навіть той слабкий рум’янець, що залишався до цього. Вона опустила очі, потім повільно підняла їх знову.

— Про його першу дружину.

У квартирі стало тихо.Навіть звуки з під’їзду, які до цього ледь долинали крізь двері, раптом здалися далекими. Ляля відчула, як атмосфера в кімнаті змінилася. Ще секунду тому вони говорили про печиво, каву й гречку, а тепер перед ними раптом відкрилася зовсім інша історія.Ляля повільно повернулася до слідчого.Вона дивилася на нього, очікуючи пояснення, але на його обличчі теж з’явилося напруження.

— У нього була перша дружина?

— Була, видала Тамара Іванівна. — Зникла двадцять два роки тому— І я знаю, де вона.

Ляля відчула, як у неї по спині пробіг холодок.Він був коротким, але таким виразним, що вона мимоволі стиснула плечі. У кімнаті було тепло, однак їй раптом здалося, ніби з відкритого вікна потягнуло холодом.

— Де?

Сусідка подивилася прямо на неї.Її обличчя залишалося блідим. У погляді не було ані усмішки, ані вагання.

— У цьому будинку.

І саме тоді з коридору пролунав гучний дзенькіт.Звук був різким і несподіваним. Метал коротко вдарився об підлогу, і відлуння розійшлося вузьким коридором.Усі обернулися.Маркиз сидів біля дверей квартири.Кіт дивився на них своїми круглими уважними очима. Його хвіст повільно ворушився по підлозі, а вуса тремтіли від напруження.А перед ним лежав старий ключ.Він був невеликий, потемнілий від часу, із подряпаною поверхнею та потертою голівкою. Ключ лежав просто на підлозі, ніби його щойно хтось кинув або впустив.Ключ, якого хвилину тому там не було.