Розділ 1

Ляля Коврижкіна зрозуміла, що день не задався, ще о сьомій сорок три ранку.Це був звичайний літній ранок у старому п’ятиповерховому будинку, де життя починалося задовго до того, як більшість мешканців устигала випити першу чашку кави. За вікнами вже стояв теплий ранок. Сонце пробивалося крізь густе листя старих тополь і лягало на асфальт двору нерівними світлими плямами. Десь унизу грюкнули двері під’їзду, потім почувся короткий сигнал автомобіля, а з відкритого вікна сусіднього будинку долинув голос радіоведучої, що бадьоро розповідала про погоду.У під’їзді пахло вчорашньою вечерею, пилом івологим бетоном .Ляля стояла посеред своєї кухні в старій домашній футболці й широких спортивних штанах, дивлячись на підлогу.По-перше, кіт Маркиз вкотре скинув із підвіконня вазон.Горщик розлетівся на кілька великих уламків, земля розсипалася навколо, а тонке зелене стебло рослини лежало на боці, ніби воно теж не могло зрозуміти, що сталося.Маркиз сидів поруч.Великий смугастий кіт , пухнастим хвостом і жовтими очима дивився на розбитий вазон із таким спокоєм, наче ця картина не мала до нього жодного стосунку. Він сидів рівно, передні лапи акуратно поставлені одна біля одної, хвіст обгорнутий навколо тіла.Ляля повільно перевела погляд із вазона на кота.

— Прекрасно, — сказала Ляля.

Маркиз подивився на неї з підозрою.Ляля присіла навпочіпки й почала збирати великі уламки кераміки.

— Не ти?

Маркиз повільно кліпнув.У його погляді було щось таке, що Ляля добре знала. Це був погляд істоти, яка не просто заперечує свою провину, а щиро не розуміє, навіщо її взагалі про щось питають.Кіт демонстративно відвернувся.Ляля зітхнула.Ранок тільки починався, а квартира вже виглядала так, ніби в ній хтось устиг прожити цілий день.По-друге, сусідка Тамара Іванівна з третього поверху подзвонила у двері й повідомила, що в під’їзді щось не так.Ляля саме витирала руки кухонним рушником, коли пролунав дзвінок.Вона завмерла.Дзвінок повторився.Коротко, настирливо.Маркиз підняв голову.

— Навіть не думай, — сказала йому Ляля.

Кіт не ворухнувся.Ляля пройшла через вузький коридор і відчинила двері.На сходовому майданчику стояла Тамара Іванівна.Їй було за шістдесят, але вона трималася так, ніби досі була головною людиною не тільки у своєму під’їзді, а й у всьому будинку. Невисока, міцна, з коротко підстриженим волоссям, яке вона щоранку вкладала в один і той самий бік, вона носила домашній халат із дрібним квітковим візерунком і пухнасті капці.Зараз вона виглядала стривоженою.Не наляканою — саме стривоженою.Це було важливо.Тамара Іванівна могла говорити про будь-що так, ніби йшлося про державну таємницю, але Ляля вже давно навчилася розрізняти її справжню тривогу від звичайної сусідської цікавості.

— Лялю, — сказала Тамара Іванівна.

— Доброго ранку.

— Я тобі скажу, тільки ти не смійся.

— Я ще навіть кави не випила.

Тамара Іванівна озирнулася на сходи.Старий під’їзд стояв у ранковій напівтемряві. Крізь вузьке вікно між поверхами падало світло, висвітлюючи потерті поручні, облуплені стіни .

— В під’їзді щось не так, — тихо сказала вона.

Ляля подивилася на неї.

— Що саме?

Тамара Іванівна знизила голос ще більше:

— Не знаю.

— Тоді як ви зрозуміли, що щось не так?

— Я відчуваю.

Ляля вже хотіла щось відповісти, але передумала.З Тамарою Іванівною сперечатися було приблизно так само безглуздо, як пояснювати Маркизу, чому не можна скидати вазони.

— Де саме?

Тамара Іванівна подивилася вгору.

— На п’ятому.

— У Руденка?

— А де ж іще?

Валентин Руденко жив на п’ятому поверсі вже кілька років. Людина він був мовчазна, не особливо товариська, але в будинку його знали. Він майже завжди повертався пізно, носив темні сорочки, курив біля під’їзду й ніколи не затримувався з сусідами довше, ніж потрібно для короткого "доброго вечора".Ляля хотіла щось запитати, але Тамара Іванівна вже дивилася на неї тим самим поглядом, який означав: я сказала все, що хотіла, а далі думай сама.Вона розвернулася й почала спускатися сходами.Ляля зачинила двері.Маркиз сидів у коридорі й дивився на неї.

— Не дивись так.

Кіт мовчав.

— Я теж нічого не зрозуміла.

Вона повернулася на кухню.Саме там на неї чекав третій сюрприз,коли Ляля відчинила холодильник, там лежав торт, якого вона не купувала.Вона завмерла.Холодне біле світло зсередини холодильника падало на полиці, на банки, каструлю з учорашнім супом, сир, масло і невелику миску з огірками.А посеред усього цього стояв торт.Великий.Святковий.З білим кремом, шоколадними прикрасами й кількома полуницями зверху.Ляля дивилася на нього кілька секунд.Потім зачинила холодильник.Постояла.Відкрила знову.Торт залишався на місці.Маркиз з'явився біля дверей кухні.

— Прекрасно, — сказала Ляля.

Вона точно знала, що не купувала його.Ніхто не мав приходити.Вона жила сама.І ніхто не мав ключів від її квартири.Ляля вже збиралася викинути торт, коли в двері знову постукали.Цього разу — поліція.

---

Через двадцять хвилин вона стояла біля будинку ,волосся Лялі залишалося скуйовдженим після сну, на ногах були поспіхом взуті кросівки. Вона навіть не помітила, що один шнурок розв’язаний і волочиться по асфальту.Навколо будинку все змінилося.Біля під’їзду стояла поліцейська машина. Двоє людей у формі розмовляли біля входу. На лавці сиділа сусідка з першого поверху, хоча ще десять хвилин тому її там не було. Біля смітників стояли троє чоловіків, які явно прийшли не викидати сміття.Люди дивилися на будинок.Особливо на п’ятий поверх.У дворі було тихо, але це була не ранкова тиша. Вона була напруженою. Такою, коли кожен чекає, що зараз хтось скаже щось важливе.Молодий слідчий стояв поруч із Лялею.Він був високий, худий, із темним волоссям і втомленими очима. На вигляд йому було трохи за тридцять. Він говорив спокійно, майже буденно, але час від часу поглядав на будинок.

— Ви знали Валентина Руденка?

— Того, що жив на п’ятому?

— Так.