14.4

«Яка приємна несподіванка» - я тільки й змогла видавити з себе, коли виявила на вокзалі, в якості зустрічаючої сторони чоловіка Кнопи.
Ви б що самі подумали, коли побачили представника таємничого Управління, яке тренується в такому насичено людному місці?
Я особисто здригнулася, і, пам'ятаючи про хамелеона Гогу, спробувала дати задню. Може це і не я, але з моєю допомогою вже точно, а з цим чоловіком усі мої інстинкти кричали бути гранично обережною та в ідеалі, триматися від нього подалі.
Але мене побачили, швидше за все, за невластивим іншим громадянам бажанням злитися з навколишнім середовищем.
- А, Алексо! – він так гаркнув, що натовп прибулих якось швиденько розсмоктався, я навіть краєм ока помітила, як особливо нервова старенька присіла за діжкою з фікусом.
Ось тоді я видала своє: «Яка приємна несподіванка».
— Це що ти зараз зробила? - чоловік напружився, розглядаючи мене з висоти свого зросту.
– Де? – я реально не розуміла, в чому мене звинувачують.
- Де приємно і де я? – одразу пояснив він.
- То це від несподіванки, я ніяк не розраховувала з вами так швидко зустрітись.
Я промовчала про те, що взагалі не розраховувала, але хоч так.
- Навіщо вам стільки сумок? - він перехопив кошик з гостинцями і простирадло, яке я зав'язала способом фурошики, і наштовхнула до неї трав сушених, заготівель для зілля. За обсягом багато, а вагою не дуже.
- Так мало що, раптом у пригоді стане.
- Давайте швидше, - покосився, як я своє мочило притиснула ліктем до боку і зло подивилася на його простягнуту руку, - ми повинні ще встигнути заскочити до нас, перш ніж Мара повернеться додому. Я зголосився зустріти вас, тому що ви знадобилися моєму шефу для консультації.
– Для якої консультації? - я зупинилася, як стовп перед стильним екіпажем. Це, звичайно, тішить, що не катафалк, але чому він теж чорний і закритий? Та ще й із водієм у формі? Мене що заарештовують?
- По вулкулаках, звичайно! - чоловік глянув на мене з дещицею непорозуміння, - ваша матінка сказала, що ви визнаний експерт у вашій родині. Ось тільки ви все про вулкулаків і знаєте. А вона ні, боїться цих тварин, — вибачте. Але це вона так їх назвала. А які ж вони тварюки! Вони мисливці та охоронці. Але багато жінок не люблять тварин, — зробив він якийсь свій висновок.
Я дала себе посадити в коляску, Міха вмостився між мною та чоловіком Кнопи, змусивши того відсунутись на безпечну відстань від мене.
І ми помчали. Це добре, що дверцята зачинили і шторки щільненькі, бо мені раптом стало страшно. З такою швидкістю ми на окружній гасали, то там автобан і обмеження швидкості не існує. А тут я тільки й відчувала, як віртуоз під опромінюванням ніби джойстиком наш екіпаж вулицями веде.
Через п'ять хвилин ми помчали по прямій, і я зрозуміла, що можна видихнути.
- А вступні які?
Чоловік зам'явся, не наважуючись озвучити причину потреби у консультації. Але нарешті він узяв себе до рук і сказав, — вулкулак шефа дуже голосно співає!
Ну, а я відразу почала кашляти, щоб сховати за кашлем істеричні позиви сміху, які рвалися зсередини назовні.
Знайшли, значить фахівця зі співу вулкулаків.
Чоловік Кнопи дочекався, поки я відкашляюсь.

- Повітря в столиці не чисте, - пояснила я напад, і витерла згинаном пальця сльозинку, що набігла.
- Ага, - погодився він, - тому ми за містом живемо.
Далі їхали мовчки. Я, як уявила, що він може розповісти про спів вулкулака, так вирішила не доводити до межі власної стресостійкості. Та й іржати над органами, які б вони лояльні до фахівця з вулкулаків не були – це непристойно.
Коли мені подали руку, і я вийшла з екіпажу, я спочатку не повірила на власні очі.
Або шеф колись відвідував Землю, або той, хто налаштував усе це, бачив палацово-парковий ансамбль Версаля. А судячи з моїх відчуттів, це все ж таки не новобуд, у повітрі витав дух часу.
- Красиво, - простягла я, вдивляючись в ідеальні клумби і фонтан, що дзюркотів на відстані.
- Так, - погодився він, - понад триста років за ландшафтом доглядають садівники, все, як намальоване! Не побоюсь сказати, ідеальне.
Нас зустрічали.
– Ад'ютант? – я прикинула, що чоловік надто яскраво виточує у повітря відчуття сили та військової виправки. Я до цього моменту не замислювалася над тим, за кого саме вийшла заміж Кнопа, і чому моя інтуїція пропонує триматися від усіх цих чудових здоровенних подалі.
Нас проводили на другий поверх, і загорнувши праворуч відчинили найближчі двері.
Дуже суворий кабінет. Аскетичні бежеві стіни, чорні меблі. Мінімум – стіл, стілець, книжкова шафа та сейф.

Я навіть секунд на десять зависла, розглядаючи металеве чудовисько у кутку кімнати.
- Сідайте, - нам вказали на стільці вздовж стіни. - Потрібно почекати, трохи, — ад'ютант опустився за стіл і почав писати щось таким же пером, як те, що мені подарувала Кнопа.
Коли в коридорі почувся тупіт, — я подумала, що прибув взвод з пробіжки, бо відчутно завібрували стіни і підлога.
Але коли двері відчинилися і в приміщення протиснулася волохата морда з бантиком на голові, я від несподіванки відвалила нижню щелепу.
За волохатою мордою втиснувся волохатий колобок переросток, мені навіть у якийсь момент здалося, що він, як Вінні-Пух, застрягне в норі у Кролика. Але прийшла морда видихнула і протиснулась таки до приймальні.
Вінні-Вулк втягнув у приміщення дівчину підлітка, на довгому повідку.
Побачивши, що крім ад'ютанта в приміщенні присутні й інші, тут же розгорнув у бік Кнопового чоловіка свій кіль і взяв високу і пронизливу ноту.
У вікнах забренчали шибки і в моїх вухах щось завібрувало і тільки завдяки відкритому в подиві роті, звук пролетів експресом.
Чоловік тут же витяг незрозуміло звідки цукрову кісточку і кинув у відкриту пащу своє підношення.
Щасливий вулкулак заклацав щелепами, помахуючи хвостом.
Перевівши на мене погляд, він відразу спробував скласти губи трубочкою.
Але в мене в той момент промайнув мультфільм перед очима «Жив був пес», той в якому вовк, що об'ївся на весіллі, каже «заспіваю».
Тому я навіть і не очікувала, що з мене вирветься - я тобі зараз як заспіваю!
Вулкулак човпнувся на попу і схилив голову, розглядаючи мене крізь щілинки, що запливли жиром. Але вити не ризикнув.