14.3

Степан підстеріг Алексу, коли та навшпиньки пробиралася до своєї сумки.
- Стояти, - він підскочив на матраці, що лежав на підлозі, і на якому він ночував ось уже третю ніч.
Алекса сіпнулася і зашипіла на нього.
- Де була всю ніч, - поставив він головне питання, розуміючи, що в цей момент поводиться, як сварлива баба, але стриматися не зміг.
- Ти мені не мати, - відразу огризнулася Алекса і через секунду вибачилася, - вибач, налякав до чортиків. Ти ж спав!
- А в мене Шнирки, що забула? Вона про твій прихід ще на ганку повідомила.
- Точно - точно, ти, до речі, можеш їхати додому, а то ви майже осилились тут.
- Е ні, - відразу відповів хлопець, - мені треба з твоїм Янісом поговорити.
- З якого переляку? – Алекса дивилася на хлопця на всі очі. Нічого собі постріл.
- Він сказав, що якщо не вчиться, то сила майже на нуль упаде. Навіть із фамільяром, я можу бути лише фокусником, чи скульптором льодових скульптур, — трохи істерично заголосив Степан.
- То це ж добре? - запитально спробувала переконати.
- Ні! - відповідь вразила твердістю і прослизнулими нотками фанатизму.
Видра, що стояла поруч, одразу закивала головою.
- Степане! Якщо ти забув, то на Землі немає навчальних закладів, де навчають магії! - спробувала достукатися до розуму чарівника.
- Шнирки каже, що треба проситись у учні до Яніса. Тим більше, він захоплювався моїм мостом і тим, що він навіть за течією не сплив.
Алекса сіла на стілець і подивилася на цих двох. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили» - згадалося гасло на якомусь із стендів зоопарку. І хоча йшлося про тварин, але відьма раптом з ясністю зрозуміла, що розкриття здібностей звичайного хлопця із Землі на її совісті. От не покликала б на операцію з лову фамільяра і нічого такого не було б. Жив би, як усі, стрибав із тарзанки в пошуках адреналіну, одружився б зрештою.
- Жерсть, - повідомила вона хлопцеві, - що я скажу твоїй бабусі?
- Я все їй сам скажу, ти тільки напрямок зазнач, і не кидай!
І так він це сказав, що в мене мимоволі сльози на око навернулися.
- Та куди ж я вас кину! - з тим і на роботу відбула, ледь відбившись від їхнього супроводу.
А на роботі – шум - гамір, тротуари миють, перила протирають, звірів чухають і всьому персоналу білі фартухи видали. Наказали одягнути по команді.
Як сказала мама Міхаеля, очікується відвідини зоопарку якимись вищими небожителями.
Я навіть закашлялася, щоб не запідозрили у неблагонадійності. А то кілька днів мені назад фільм попався, про часи невиразні і підозріло схожі на терор на інакодумців, яким і наші відьми грішили, в часи не такі давні, але все ж вони  встигли припасти пилом забуття.
У фільмі правда все було не так критично, як у нас, але все одно постраждалих було шкода. Сентиментальна стаю. Так, у фільмі інтелігентного професора за анекдот про керівництво країни посадили. За анекдот! У мене ними вже цілий зошит списаний. І я вже передчувала, як народну творчість Землі з собою, у компанію відьом притягну.
Тішило одне, нас із «Нічним світом» демонструвати не будуть, з метою безпеки. Замкнуті приміщення, та ще зі зрушеною добою. Загалом сказали засісти в відомих кущах на заднику, поруч із загоном макак і не відсвічувати.
З такої нагоди зоопарк перевели в режим обслуговування екскурсій. Наставили автобусів перед входом, а простих смертних від кас відігнали. І навіть транспорт не пускали у наш бік. Ні суспільний, ні приватний.
І ось сидимо ми вдвох із мамою Міхаеля, і вона мені розповідає про те, як він маленький був, і як любив ховатися у шафах. Що навіть кілька разів міліцію доводилося викликати, бо була дитина – і незрозуміло куди щезла. У замкненій квартирі. А він то на кухню в шафу сховається, і каструлями свою схованку так уміло замаскує, що нікому й на думку не спаде перевіряти, а що там за першим рядом.

- І весь час такі дивні відмовки розповідав, мовляв, двері не завжди бувають там, де їх усі бачать. Якщо сховатися і лежати тихо, то можна побачити двері прямо в повітрі. І з неї обов'язково гномики прийдуть та виконають бажання.
Я навіть застогнала, ось як уявила Міхаеля нашим із Сашкою братом, так і застогнала.
- Що таке, Алексо? Живіт болить?
- Да ні, нічого! А це в нього від тата, напевно, така фантазія, — вирішила не акцентувати її увагу на своїй дивній реакції на її розповідь.
- Та ні, що ти, я в дитинстві теж була ще тією вигадницею, моя мама розповідала, що я навіть в експедицію з пошуку дверей цілу компанію організувала, тільки в Задзеркалля. В дитячому садку. Мене потім правда довго водили до дитячого психолога і напихали ліками.
Вона зітхнула, — у багатьох дітей бувають вигадані друзі, а в нас це сімейне – вигадані двері.
- Сімейне? - дещо невпевнено перепитала я, - усвідомлюючи, що від серця у мене відлягло, хоч і я зазнала незрозумілого прикрості усвідомивши цей факт.
- Так, ти знаєш, якщо ти така уважна слухачка, то розповім тобі одну сімейну легенду.
- Про двері?
Вона посміхнулася: «я б сказала про Кохання і Двері, з великої літери».
- Це було дуже давно. До революції. Через рік після скасування кріпосного права, — вона затнулась на секунду, — вибач, але саме так мені розповідала цю історію бабуся.
Отже, після скасування кріпосного права поміщик у Чернігівській губернії Мглинського повіту із села Великі Дуброви дав вільну своєму механіку. Звали цього чоловіка Михайло, і був він красень із кучерявим смоляним чубом. Але замість наділу, Михайло попросив шматок у лісі біля струмка. І поставив там млин. Подейкували у селі, що видно у тридцяти шестирічного чоловіка трохи з головою не того. Тому що на сільських дівчат і дівчат, ніколи погляд не піднімав, та був мовчазний і небагатослівний. Не одну дівку мати нацькувала, під працьовитого Михайла лягти, щоб у подвір'ї золоту пару рук придбати. А його ніби хтось від чарів невидимими стежками відводив. Та й перша відьма на селі стара Віра, завжди в слід йому кулаком погрожувала та ласим шматком називала. Тільки не для себе ж?
Значить збудував Михайло млин і почав молоти пшеницю, ячмінь та жито. Платив поміщику податок і в селі з'являвся хіба що молока та сиру купити. А так і курочки в нього були, і город. І ось що найцікавіше. На тому городі чогось тільки не росло.
Сільські баби цікаві, особливо тут такий апетитний шматок.
Ті, що старші, відверто з нього жартували, не інакше русалка йому грядки сапає, та своїми сльозами поливає, раз урожай у нього всім бабам у селі на заздрість.
А з нього, як з гусака вода, хмикне, та й уся відповідь.
А потім, лютою зимою, якраз перед Святвечором, приніс він з лісу поранену, напівголу дівчину. Ніхто того не бачив, та баба Віра промовилася, що він за ліками до неї вдавався, і дуже яскраво опис давав і ран, і де вони на тілі знаходяться.
Дівчину він ту виходив, а на весну одружилися вони, у церкві, честь по честі.
Тоненька дівчина була, як тростина, а очі в неї блакитні - блакитні. А у Михайла – зелені. І коли ці двоє один на одного дивилися, здавалося, що вони світяться. І кликав свою дружину Михайло – Властилена.
Баби, звичайно, дивувалися спочатку заморському імені, а потім звикли і Василеною почали кликати, спочатку за очі, а потім і в очі.
Це все була приказка, а тепер я розповім, що насправді в лісі сталося.
Михайло збирався перевірити силки. Він для поміщика надавав дрібні послуги, за що отримував свою частку з полювання. І забрів він того дня, набагато далі, ніж зазвичай. Коли він побачив під розлапистою ялиною двері, вистругані з чорних дощок, то, мабуть, сам собі не повірив, і щоб розвіяти лоно, за ручку з цього боку потяг. Сила в нього була така, що хоч двері й упиралися, але він її відчинив і потрапив у ніч, у бій, спалахи давали розглянути за тонкою плівкою, як на величезному полі б'ються дві армії, і чорна перемагає.
Купка чоловіків, з дивними штандартами та у небаченій броні, стримують незліченну пітьму, і явно не за допомогою мечів. З їхніх рук раз у раз вилітали вогняні кулі, крижані струмені, вихори, що викошували ряди нападників.