Частина 12 Дисертація

12.1

Найкраще доповіді сприймаються, якщо ти не полінуєшся і підготуєш наочні схеми, малюнки, презентацію Поверпойнт, у крайньому випадку.
Питання наочності та видовищності дисертації про фамільярів вимагало мобілізації всіх умінь і здібностей.
Тому першим у моїй голові з'явився макет фамільяра в натуральну величину.
Я подивилася на Міху, почухала потилицю і почала вив'язувати гачком амігурумі. Наштовхала всередину сушених трав, які пахли літом та сонцем. У летючу мишку – полину, у товсту пташку – лаванди, у круглого кота – валеріани, а в незрозумілого довгохвоста витрішкуватого – м'яти.
Розвішала їх у ряд на корчі, який ошкурила і відполірувала, і посміхнулася.
— Ось одразу видно, про що мова!
- Ти вирішила завести дитину? – муркнув Міха, коли прокинувся.
- Чому?
- Ну іграшки, над ліжечком, - тицьнув він лапою в мою інсталяцію.
Я насупилась. Я старалася, а він перевів на іграшки та карапузів.
- Що зовсім не схоже на фамільярів?
– Ні.
Стало так прикро, подивилася на зелену шкалу і шморгнула носом.
Найприємнішим після повернення додому була саме вона. Виїжджала я з позначкою 423, а повернулася через неповний тиждень, а в нас більше половини умов повернення до рідних та близьких виконано. Таке відчуття, що у столиці я добро жменями роздавала, якщо мені з панського плеча 168 балів нарахували. Не знаю, який розмір щастя за придбання фамільярів належить, але явно не по одному балу мені накинули.А ще Мара обіцяла вирішити проблему з червоною, простягнувши руку допомоги!
72 на червоному не критично, а ось макет – навіть дуже, тому я зухвалому коту озвучила початкове рішення зробити демонстраційний стенд із нього.
- Взагалі ти зі своєю дисертацією збрендила, - обурено застеріг Міха, - але якщо на твоєму стенді ти мене годуватимеш, то я згоден, - відразу дав задню.
- Можна подумати я тебе не годую, он який ти великий, - прикусила язик, бо збиралася сказати жирний. - І до речі, а скажи мені котейство, твоє ім'я повне Михайло?
Кіт, який не чекає на допит, пирхнув і ляпнув – Міхаель моє ім'я, скільки можна пояснювати! - Тут я побачила, як очі у фамільяра стають круглими, все одно, що по рублю.
Ми дивилися один на одного, і я точно бачила, що в його очах крутяться коліщатка, що розробляють план Барбаросса.
- Тільки ризикни, - направила на нього вказівний палець, - я, розумієш, на сьогоднішній момент єдиний фахівець із фамільярів, і на твоїй морді все написано.
Кіт змахнув лапою з морди написане, й запитально підняв брову.
- Ні, - бачу тебе наскрізь.
- Чого тобі треба, Сашка! – зітхнув кіт.
- Хто ти такий і чому ти усередині фамільяра!
— От скажи, — очі кота висловлювали вселенський смуток, — тобі від цього стане легше жити? Чи ти сни з єдинорогами бачити почнеш?
- О, єдинороги! - я схопила зошит і зробила позначки, - ну що ти, Міхаель, мені просто цікаво, як таке можливо.
- Я Міха, - буркнув кіт, - Міхаель залишився на Землі.

– Як? - ти помінявся з фамільяром місцями і тепер він там, а ти тут?
- Ні, - його зітхання було ще важче і ще сумніше, - Міхо теж тут.
Я дивилася на два в одному і перебирала варіанти такого дивного поєднання наповнювачів.
- У тебе роздвоєння особистості?
- Можна і так сказати, - погодився кіт, - доводиться визнати, що в нормальному стані людина навряд чи погодилася б ділити тіло з котом, який не зовсім кіт.
- А ти жереш так багато, щоб вам двом місця було більше?
- Ага, збираюся на трикімнатну квартиру наїсти.
Я записувала за ним, але при згадці про трикімнатну квартиру зависла.
- А це як?
- Сашко, ти що сарказм розучилася сприймати?
Я закреслила відповідь кота і почала розглядати його вуса.
— Значить із Еппою знайомий Міхо?
- Ага, подружка це його. Наша подружка, – уточнив за секунду.
- А Мара тобі подобається?
За промайнувшій на морді Міхи емоції, я відразу ж зрозуміла, що перегнула з допитом і подальший діалог під великим питанням. Тому тут же поставила інше запитання: а місце, звідки ти прийшов, де воно?
Кіт покрутив вухами, вслухаючись у те, що відбувається за дверима і відповів: «таких, як я, там більше немає, і місце тобі ні про що не скаже, і до речі, вулкулаки прийшли, не бажаєш покататися?»
– Куди?
- Кажуть, що у найдальшому селі Жнивки святкують, якраз за вхідні можеш своє зілля для приросту поставити, доречним буде.
- А коні мене по ночі не розтрясуть?
- Ображаєш, - показав ікла кіт, - тобі з нами взагалі не повинно бути страшно.
Я вдягла лавандову сукню, підхопила мочило із зіллями і вмостилася в візок.
Вечір та ніч обіцяли бути важкими. На леваді, в перших густих осінніх сутінках горіло багаття, навколо якого стояли столи.
Вулкулаків я залишила біля річки та дійшла до святкуючих пішки. Міха не обдурив, професіоналізм вулкулаків збільшився, бігли вони в ногу, і нерівність дороги майже не відчувалася.
Або вся справа в тому, що в обіймах з Міхою я відчувала якусь дивну легкість і піднесенність, а моментами мені здавалося, що ми не їдемо, а летимо, як кулька на мотузку за хвостами вулкулаків.
Я так і не доїхала до цього села, і зараз увійшовши в коло світла, що відкидалося багаттям, була удостоєна настороженої тиші.
- Будьте здорові, люди добрі! - злегка нахилила голову в напівпоклоні.
- І тобі не хворіти, відьма, - підвівся з-за столу чоловік з розлапистою бородою, - треба чогось, чи заблукала?

- Ого, - з нальоту розпізнати відьму може тільки той, хто знайомий з нею особисто, або ж теж з наших, але допитуватись не стала, просто відповіла, - давно у ваше село збиралася, зілля для вас приготувала, для збільшення приросту худоби.
Бородатий примружився, - і з чого така турбота? Раніше ти в наші краї не залітала.
- Зайнята була, а може запропонувати вам не було чого.
Він вийшов з-за столу і в два кроки наблизився до мене впритул. Міха буркнув невдоволено, вставши переді мною.
Бородач опустив погляд на кота і раптом я відчула, що він розслабився. Наче кіт став паролем, якого я не знала.
- Бачу, ти фамільяром розжилася, твоя матуся з Господарем помирилася?
Я прочинила рота, не зумівши впоратися з хвилюванням, на язиці крутилися питання, на які я хотіла отримати відповіді.
- Ні, - відповіла чесно, маман ні до чого, - фамільяр до мене сам прийшов.
- Та ну, не брешеш? – на мене блиснули очима, та так, що мороз по спині пробіг.
- Навіщо мені брехати?
- Кажу ж, може, що знадобилося.
Я дістала з мочила флакон «Щастя селянина» і простягла чоловікові.
Він не відривав погляду від моєї сумки довгу хвилину, а потім звернув увагу на запропоновану пляшечку.
Пляшечка опинилася в його широкій долоні, і він стиснув її в кулак. Постояв, прислухаючись до себе, розтиснув долоню, відкоркував і потягнув носом над шийкою.
- Правду кажеш, рідкісна настоянка. Дякую, якщо не пожартувала, моїм знадобиться. Не зрозумію щось, від тебе не нашенським духом тягне, - він повернув відкриту долоню в мою строну і повільно провів уздовж тіла.
- І одяг чужий, і сумка, але сумку ти сама робила, на ній твоя енергія, дивні справи творяться на нашій землі. І твій кіт провісник змін, хороших чи поганих не зрозумію поки що.
- Навіть не повірю, що ти від такого кота відмовився б, - я вирішила взяти непривітного старосту на слабо.
Він смикнувся, наче від ляпаса.
- Притримай язик, відьма. Сама не знаєш, про що говориш.
А я прокрутила в голові скупі фрази, якими він мене пригощав, і до сверблячки захотіла дізнатися історію про фамільярів - швидше за все з перших вуст. Про матір Олекси та у що вона була замішана.
- Знаю, але не впевнена, що твій фамільяр кіт!
Бородач кивнув, - запрошую до столу, розділи з нами трапезу та радість від багатого врожаю, а якщо що розмову продовжимо завтра. У гості не запросиш?
А в мене й особливого вибору не було. Де я ще зустріну одного зі свідків зникнення доступу до фамільяр у цьому світі.