Частина 11 Історії для психотерапевта

11.1 Міха плюс Міхо

Моє життя, з моменту потрапляння в цей світ найбільше було схоже на анекдот:
На прийомі у психотерапевта:
- Лікарю, до мене щоночі приходить чудовисько!
- А ви його пошліть кудись.
Вночі з-під ліжка лікаря вилазить чудовисько:
- Вибачте, лікарю, але мене до вас послали.
Сам факт знаходження в тілі кота якщо і засмутив, то тільки з тієї причини, що на Землі я ще й не пожив нормально. Все ж таки людина – це звучить гордо. Я перебрав у думці всі свої гріхи, і вирішив, що карма помилилася, всунувши мою свідомість у цю хитру тварину.
Моя господиня теж була трохи не в собі.
Тому що зомліла від свого вигляду в миленькій футболці з котом. Я, значить, від того, що кіт - не впав, а вона впала. Це потім вранці, я зіставив факти і зрозумів, що відьма з ресторанчика провернула якусь хитромудру аферу і тепер у її тілі дівчина - підліток, якій я намагався мочило віддати.
Ні, звичайно, пару днів у мене від вражень дах зносило, адреналін у крові не гірше за цунамі плескався. А особливо від живності, яка за дверима хатинки була присутня.
На третій день, коли я із задоволенням закушував вечерю, у мене в голові хтось зашипів - що ти жереш, кретин!
Я на всі боки роззирнувся, розуміючи, що в голові крім мене нікого бути не повинно.
Але й у світлиці крім нас із Сашкою нікого й не було.
- Мало чого може почутися - вирішив я і закінчив ситну вечерю.
Голос повернувся в сон, на чим світ поносячи загарбника.
Взагалі у мене спочатку зовсім не котяче життя було. Спочатку, я коли про злі справи почув, так одразу представив Бабу Ягу і себе, як беззмінну грілку. А те, що життя у мене буде довгим, це я на рівні інстинктів відчував. Загалом насичене в мене життя почалося. Голос то повертався наяву, то приходив у сон, до того моменту, як я за Сашкою на колоді в озеро поплив.
Саме тоді голос заревів сиреною: «Втягнуть Господиню, на смерть, і нам не жити!»
Куди саме втягнуть і хто, розбиратися не став, надто вже цей голос переляканий був.
Якщо я зі своїми тарганами в цей світ переселився, а вони на здорових харчах від'їлися, то це зовсім залікова ситуація. І поговорити є з ким, і посперечатися.
Та тільки все не так виявилося.
Коли озерний дух потяг до себе мою душу, замість відьминської, я раптом відчув, що мене примарні котячі лапи тримають і не віддають соминій голові.
Примарний кіт слабшав і ставав дедалі прозорішим і прозорішим, але кігті засунув у мене намертво, а потім до нас відьмину кров донесло, і озерний дух відпустив з холодних обіймів, і ми разом із примарним котом у фізичне тіло без сил звалилися.
І саме після цього нас почала чути відьма.
Та вже, нас — це круто, стадія прийняття пройшла без сучка, з задоринкою, коли за твою душу пазурами триматися, це дорогого коштує.
Ну, а в процесі знайомства з'ясувалося таке.
Міхо дуже любив усілякі цікаві дупла. І в лісі погуляти, і пташок – мишок поганяти. Загалом, коли він у знайдене дупло вліз і зелененьку мерехтливу щілину в ньому побачив, то спрацював мисливський інстинкт – що це там так задерикувато дражниться. Зелененький вогник скакав, як ненормальний, і наче в мочило Сашка привів.

- Ти що, теж в'язати любиш? - не зміг утриматися, представивши кота в окулярах і зі спицями, що в'яже шарфик.
Міхо закашлявся і продовжив розповідь про те, що в мочило він потрапив якраз перед тим, як у його фізичнеу форму почали втоптувати мою душу.
- У сенсі втоптувати? - здивувався я, - хто?
- Так відьма твоя, Сашка!
- Може, твоя? - єхидно поправив нестерпного фамільяра.

- Ні, твоя! Моя на Землі залишилася, вона свій зворотній квиток твоїй Саші віддала, а та, перебуваючи в стані афекту, вхопилася за тебе, як за сильного, цільного, і з ким не страшно навіть сюди потрапити. І втоптала твою душу в моє тіло.
- Нічого собі дівчинка-приспівочка! І коли це вона встигла відьмою стати?
- А чи багато для ініціації потрібно? Розбите серце і добровільне бажання випити чаклунського зілля.
Він помовчав, подумав і поділився секретом – а головне родич  у неї має бути відповідний, хоч би один.
- Хочеш натякнути, що мама дівчинки відьма?
- Ні, тато в неї, як би правильно сказати, - а, гаразд, все одно ти нікому не проговоришся. Тато у твоєї Саші Хазяїн розплідника фамільярів, маг-портальщик до того ж.
- А ти звідки знаєш?
- Душу споріднену відчуваю, - забурчав зрадовано.
- У сенсі, споріднену?
- З моєю господаркою споріднену.
- З Алексою? Зовсім ти мене заплутав! Не буває на Землі такого!
- Ой, гаразд, він з вашої Землі іноді таким п'яним повертався, що навіть міг і не запам'ятати з ким і де наслідив!
Одна річ бачити у відьмі дівчину – підлітка, а інша, розуміти, що вона сама ще не здогадується, хто в її генах наслідив і як із цим потім жити.
А з Міхо ми якось притерлися. Коли адреналін – я в руки котячі лапи беру, а коли допомогти чимось відьмі – він.
І все б нічого, набили б ми тисячу добрих справ, хоч і Міхо бурчав, що зі злими швидше було б, але на день народження Алекси її подружки приїхали. І коли я чорненьку побачив, так і згубився! Як згадаю її слова: «Продай, ну гаразд, дай напрокат, бо останній коханець сам не йде» - так у мені пташки починають співати і метелики крильцями махати.
Хоча після того, як вони Сашку на три дні кудись витягли, а я за ці три дні мало не посивів, мій запал трохи згас.
Та ще й Міхо про перспективи всі вуха продзижчав, про те, що їх у мене нуль цілих, три десятих.
Коли я в нього спитав, чому нуль три, то він зійшов до пояснень. Три десятих на похибку списується, бо Сашка все ж таки мене в нього запхала, а значить із розряду неймовірного я сам навряд чи куди подінусь.
Ось із такими вступними і довелося мені жити в цьому світі, доки ми до столиці не приїхали, і я Мару знову не побачив.
А Міхо – Еппу. Ці двоє виявились друзями по дуплах. Вони друзями, а я на цього собаку, як на суперника зреагував, навіть те, що він жіночої статі мене не заспокоювало. Навіть не знаю, що я робив би, якби в домі Мари попереднього коханця застав. Загриз би, як ногу чоловіка Кнопи, коли він сходами у бік спальні Мари рушив.
Ось із такою розстановкою сил ми зі столиці відбули на п'яту добу після приїзду.
До Осіннього шабашу залишалося десять днів, і Міхо сказав, що на той час Саша в максимальну силу увійде, а тому краще їй свою дисертацію за пару днів до цього захистити.
Ось про це я їй і сказав.
- Кошмар, сім днів на все про все, - вона кинулася до дрезини, вибачаючись перед Марою за кардинальну зміну планів. Поскаржилася, що ще й злими справами треба заморочувати голову, на що Мара відповіла, що знає кого в гості прислати, для врівноваження балансу, і захихотіла.
- Ти його головне не годуй, надішлю його завтра, ближче до вечора! - І поцілувала Сашку в обидві щоки, і мене теж притиснула до себе міцно і на вухо прошепотіла, що такий незабутній я в неї один.
І так добре мені стало, так спокійно, ніби все наперед вирішено. Я в неї – незабутній!