10.3

Чи варто здійснювати візит ввічливості, якщо цей візит – скоріше потенційна катастрофа для того, хто запрошував?
Але ж чоловіка Кнопи ніхто за язик не тягнув, дружину ми його повернули в цілості та гарному настрої, з купою покупок, доставку руда оформила прямо в маєток.
Тому сказане ним на прощання – ну, а тепер ви до нас, обов'язково! – ми сприйняли як заклик до дії.
Тим паче там вулкулаки. Майже мої вихованці і, що головне - свобода – і для Еппи, і для Міхи.
Загалом у неділю ввечері ми завантажились в екіпаж та відбули на околицю столиці. На дуже далеку околицю, я б сказала, бо петляли ми центром хвилин сорок, поки на окружну вибралися.
- Жах якийсь, як люди цей трафік витримують?
- Кого?
- Ну пробки і стовпотворіння.
- Була б ти з мітлою – хвилин за двадцять долетіли. - Мара періодично чухала Еппу підборіддям, але в цілому дорога втомлювала.
Міха розлігся на лаві навпроти нас пузом угору і досить гучно гурчав, коли Мара, дотягувалась своєю ногою і перераховувала йому ребра.
- М-р-р, - відгукувався він на її погладжування, ніби заграючи чи заохочуючи.
- Знаєш, Пугавко, ось у мене свій фамільяр з'явився, і зв'язок з нею я відчуваю досить сильний, здавалося б, повинна бути щасливою, але ні, у мене до твого Міхи, ніби кохання з першого погляду. Не знаєш, що то за збочення?
Кіт рикнув невдоволено і перекинувся, не зводячи з неї зеленого погляду.
І весь його вигляд говорив про те, що він не бачить тут ніякого збочення, він великий, на всіх вистачить. Що одразу й продемонстрував, розлігся головою в неї на колінах, а черево та хвіст на мене склав.

- Мені його зелені очі ночами сняться, - зітхнула Мара. - Ось розумієш, я не в кота закохана. А в когось із цими зеленими очима, - її долоня невагомо пройшлася по його голові, почухала за вухами, - когось високого, чорнявого та зеленоокого.
І так вона сказала, що стало зрозуміло, які саме сни знятися їй ночами.
Міха перетік до неї на коліна і почав вилизувати її обличчя.
Мара почала відбиватися і іржати, як кінь, Еппа обурено вимовляла коту про неприпустимість його поведінки, а я зависла, перебираючи моменти в поведінці кота, які мене дуже напружували. Точно! Іноді мені здавалося, що це не кіт і не фамільярд на мене дивиться, а людина. А його вчинки, а американські гірки на дрезині, чи те, як він мене у тачанці страхував? Де межа між – це нормально і так і має бути, та тим, чому я не маю пояснення? Еппа ж не їсть усе поспіль. І кіт теж не повинен, а він жере і добавку вимагає. А ще росте, може, його харизма в тілі фамільяра не може поміститися? Тобто не його, а того високого й чорнявого, що Марі сниться.
- З глузду з'їхати, - це я вголос сказала, як підсумок внутрішнього діалогу.
Але наш екіпаж вивернув на окружну і по ній ми полетіли з уже випробуваною колись швидкістю.
А я відклала ці запитання на потім.
Маєток Кнопи вражав уяву. Думаю, що мій Смрадний ліс може лише трохи більшим був. Ми ще десять хвилин алеєю серед величного парку їхали після того, як ворота відчинилися.
Ми не з порожніми руками з'явилися, прихопили тортик. На п'ять кілограмів, щоб не розмінюватися на дрібниці.Мара сказала, що чоловік Кнопи любить солодке, а вона йому не дає їсти шкідливу їжу. От і буде в нього радість і відвернемо якраз від дівочих секретів та розмов.
У сутінках нас зустрічали на ганку.  Провели у величезну вітальню з ліпниною на стелі, роялем у кутку та столом, на тридцять персон мінімум.

Мара однозначно вгадала про таємну пристрасть чоловіка Кнопи. Він коли торт побачив, і про нас забув. У нього по два рази довелося перепитувати, тільки тоді бідолаха в себе прийшов.
- Дорогий, не перевіриш Ву, - вона реготнула, - це нова кличка сина, якщо його прийняли в зграю вулкулаків, то й кличка в нього має бути короткою. Це він сам себе так називає і злиться, якщо ми називаємо інакше.
Чоловік кивнув головою.
– А я покажу дівчаткам тут усе! Добре?
- Добре, - задумливо пробурчав чоловік і подався на другий поверх.
Як тільки затихли його кроки, вона схопила нас під руки і потягла геть із вітальні.
Першим у нашому екскурсійному турі виявився підвал. Кнопа просто повинна була похвалитися кількістю і якістю винного надбання. І не винного також.
Ми не спалилися тільки з тієї причини, що в якийсь момент Міха завив сиреною і ми вилізли в ніч по жолобу, по якому бочки скочують у підвал.
Було весело, хотілося стрибати, бігати та веселитися.
Тож ми вирішили вигуляти вулкулаків. На повідках. Вночі.
- Кур, - сказала Мара, коли її Ду рвонула в найближчі кущі, - ва! - додала вже з кущів. Її власний собака, розклавши крила вирушив у височінь, служачи швидше за все для Мари навігатором, тому що я почула далеко попереду команди вулкулаку: «ліворуч забирай, я сказала».
- Ру, - прочитала я на нашийнику кобелька, що дістався мені.
- А в мене Ту, - хихикнула Кнопа, - давай наввипередки до озера, хто останній той, - я не дослухала, бо Ту забуксував чотирма лапами і пішов навпростець через витончений бордюр квітучих рослин.

Здається, він навіть підкидав Кнопу у повітря, тому що, судячи з її гігантських стрибків на кінці повідка, вона зараз згадала заняття з фізпідготовки та проходження смуги перешкод під час навчання.
Міха Ру команди не давав, тому я, розвернувшись у їхній бік запропонувала, - чи зможемо відшукати найкоротший шлях?
В першу хвилину ми помчали по газону до дерев, що темніли вдалині, а потім Міха наздогнав поруч з Ру, низько рикнув, і в фруктовий сад ми заскочили, зменшивши оберти.
Мабуть, озеро було найбажанішим місцем для вулкулаків, тому що врешті-решт ми всі опинилися в ньому. Мені пощастило найбільше, бо Ру дочекався, коли я зніму повідець і роздягнуся. Ту ввійшов у воду в затяжному стрибку з маленького природного трампліну над озером і слідом за ним полетіла Кнопа, що верещала на всі легені.
Мара замочила ноги, але потім, вибравшись на берег, теж роздяглася до гола і кинулася у воду під стогін Міхи.
- Фу, - долинав голос Кнопи, - відпливи від мене нестерпна морда! Я зараз потону!
Я іржала і пливла в її бік.
- Відпусти повідець, вулкулак нікуди не подінеться. – Прохолода озера просвітлила розум.
Кнопа вилізла на берег і почала стягувати свій мокрий одяг. Здається, вона теж розмовляє з Міхою, - промайнула у мене в голові думка, коли я виходила на берег.
Все ж таки довго купатися не вийшло. Осінь вночі вступала у свої права, і нагріта за день вода на мілководді швидко остигала. За вулколаками вигрібли на мілину і ми.
- Кнопа, а про що ви так захоплено дискутували з Міхою? - не втрималася і запитала подругу.