8.2

Ще вчора я послала звістку Марі. Не могла ж сама заявитися до столиці без навігатора. Ні, я, звичайно, могла, це так хвилююче, нишпорити в пошуках цікавого, блукати, пізнаючи місто власним чуттям, без попереднього складання власного враження з відгуків інших мандрівників.
Але було виправлення на відьом. І знайомих. Не лише моїх, а й маман. Тому довелося освоїти складання паперових літачків із чарівного паперу. Пуговка явно листів не писала, раз мені довелося час витратити на розшук спеціальної поштової скриньки.
Залежно від терміновості листи складалися або журавликом, або літачком. Журавель був аналогом телеграми. Тому я зраділа, що літачки мене вчила складати бабуся, а все, що каже бабуся, в'їдається в підкірку на все життя.
«Приїду завтра, зустрічай подруга, а то я від столичного життя відвикла і на очі матусі попастися не хочу!», - літак здригнувся крилами і з невеличким хлопком зник з моєї вітальні. Вже пізно ввечері від неї надійшла відповідь: "Ура! Дуже до речі! Сподіваюся, ти з Міхою?"
І стільки я всього між літер у цьому короткому повідомленні побачила, ніби з Марою сама в дитячий садок ходила, і наскрізь бачу цю хитру лису. Не просто так їй мій Міха потрібний був, мабуть, є для нього робота.
Хвилин десять ми проторчали  на дрезині перед шлагбаумом перед вокзалом. Коли він пропустив нас усередину, в приміщення, найбільше схоже на багатоярусне паркування, на якому то там, то там виднілися схожі на мою дрезину засоби пересування. Причому від найпростіших до гламурно-витончених. Мій «паровоз» можна було назвати функціональним та зручним.
Ми вкотилися в бокс, який сіпнувся, повернувся на дев'яносто градусів і потяг нас складною траєкторією.
- Мабуть паркують, - заспокоїла кота.
Коли коробка, в якій ми опинилися, завмерла і розгорнулася передом у слабко освітлений коридор, я з полегшенням видихнула, все ж таки я переживала, щоб нас на верх не затягли і з мітлою стрибати не довелося, особливо без цієї мітли. Сувора в мене по ходу матінка, позбавити дочку такого потрібного атрибуту свободи, я б образилася.
Дістала кошик із гостинцями, мочило та повідець. Міха при цьому засопів, немов чайник, що зібрався закипіти.
Вчора ми з ним навіть посварилися, коли я йому цю збрую продемонструвала.
Але моїм головним аргументом було: «я тебе ціную, люблю і втратити боюся, а головне переживаю, щоби тебе не вкрали в столичній товкотнечі». Міха спробував правда переконати мене в тому, що він з моєї шиї злазити не має наміру, але тут уже я чинила опір.
- Якби ти не їв стільки, я б тобі підставила свою шию, чорт із ним. Але ж ти товстий, важкий, і я за двадцять метрів впаду!
Тому в зал очікування ми вийшли, гордо несучи свої тушки самостійно.
Я, — у чорно-фіолетовому платті, у болотяних чоботях, а що, бруд у дворі – по коліна! У капелюсі, з величезним кошиком і мочилом, що било мене по сідницях. І кіт, на повідку, що крокує гордо і вальяжно.
Очікуючих було не дуже багато, але все ж таки ми з котом, певний фурор справили.
Так, Мари не було, і я застигла, хаотично міркуючи, куди нам тепер таким гарним подітися.
Але тут із дверей, які швидше за все виходили надвір, у зал заскочив скуйовджений хлопець. Не зупиняючись, блиснув окулярами на зону прибуття і прискорився.
- Дозвольте, - підскочив до мене, він вихопив із моїх рук кошик і аж зігнувся.
- Ти хто? - я вчепилася в кошик, з іншого боку, не збираючись віддавати своє добро худому студенту.
- Я від Мари, - виштовхнув він із себе пароль.
- А, - прихильно кивнула, розтискаючи долоню.
- У вас там що, гранітні камінці? - засопів хлопець.
- Нерозділене кохання не мій профіль, - у мене саме в цей момент думка прослизнула про те, що все ж таки кошик справді важкий і в мене тепер спина ниє. Напевно, каміння у нирках, чи пісок? А гранітні камінці лише у грудях бувають.
Хлопець хмикнув і рвонув ліворуч до дивного фургона, що нагадував катафалк.
- Ну прям з корабля - на бал, - провожатий спритно відчинив дверцята, засунув у темне нутро кошик і обернувся в мій бік пропонуючи долоню.

- Хтось помер? - мені ще жодного разу не доводилося їздити пасажиром у такому вигляді транспорту, і я поки однозначно не поспішала випробувати на власній шкурі сумнівні принади цього автомобіля.
- Ні, але на підході, давайте швидше, а то не встигнемо, ми й так від графіка відстаємо через пробки.
Я простягла руку і мене впхнули слідом за кошиком, а Міха слідом застрибнув, гаркнув сердито, щоб не розпускали руки.
За нами зачинилися двері і оббігши кибитку хлопець застрибнув на козли.
- Через центр чи по окружній, - запитав він ні до кого конкретно не звертаючись.
Я представила столицю в годину пік і зробила власний вибір, — по окружній, — як завжди вголос.
Кучер клацнув батогом і копита застукали по дорозі, відчутно прискорившись за десять хвилин.
Весь цей час я міркувала про смерть, похоронний бізнес і навіть замалювала в блокноті, ідею фасону похоронної сукні. Ідеї ​​завжди літають поруч, не лінуйся записуй, і обов'язково озолотишся.
А ось після десяти хвилин досить швидкої їзди ми завернули на автобан. Я ще перед цим встигла засмутитися, що в катафалку немає вікон, і я не можу на столицю помилуватися. Батог візника клацнув раз, другий, а на третій мені здалося, що під хвіст коней вставили реактивний двигун, і я тільки за лаву, на якій сиділа двома руками, встигла вчепитися. Міху ж у двері покотило, і він на них розпластався з похмурим поглядом.
- Нічого собі швидка похоронна допомога, - захоплювалася собі під ніс, - просто захмарний сервіс.
Пригальмували ми лише один раз, до нас із Міхою заліз ще один пасажир.Плечі – во, харизма – відпад, долонями підкови бантиком зав'язувати може.
Він окинув мої побілілі пальці на лавці, гаркнув уперед, — Харкі, не ганяй так, встигаємо.
І далі ми поїхали майже повільно.
- Дозвольте представитися, - чоловік більше дивився не на мене, а на Міху, який сів біля мене на лаву, після непередбаченої зупинки, - Джоул.
- А я подруга Мари, Пугaвка! - і вишкірилася у відповідній нагоді посмішці.
- Хм, дивний у нас, звичайно, туз, - він пошкріб п'ятірню голову. А я в цьому жесті собачу лапу побачила, коли вона за вухом кулеметну чергу влаштовує.
- Ви перевертень? - сама навіть не зрозуміла, як з мене це вискочило, - вибачте!
- Вищий, - кивнув він, - давно не бачив фамільярів, та ще й таких сильних, - перевів погляд на мене, - а ви не така проста Пугавка, чи не так?
- Я дуже складна, - зітхнула я покаянно і виклала на нього дилему з дипломом та мамою.
- Я вважаю, що йти треба туди, куди тягне, а не туди, куди кличуть, - висловив свою думку Джоул, якраз перед тим, як ми зупинилися. – Мама все зрозуміє і не засудить, якщо ваша дисертація допоможе повернути фамільярів.
І порахувавши розмову закінченою рушив у бік козлів візника.
- Звідки повернути? - здивувалася я всередині, намагаючись не пристати до нього з розпитуваннями, як банний лист до голої дупи в лазні.
- Ми навіть на три хвилини раніше за графік, - долинув шепіт Харкі.
Джоул відліпився від віконця, що вів до візника, і почав укладатися у мене під ногами.
- Вам погано?
- Я сьогодні небіжчик, - повідомив він мене, і вишкірився, демонструючи ікла, що подовжувалися, - плачте!
І помер.