Частина 8 Ексклюзивний варіант

8.1

Чи бувало з вами таке, — передчуття поїздки, піднесений настрій, а потім бац – і старий автобус, із продавленими сидіннями, чи з поламаною спинкою. А відмовитись не можна, — на тебе чекають. Друзі, пригоди чи неприємності. Тут вже як пощастить.
Ось і я, з упакованим мочилом і Міхою, наступного ранку, в піднесеному настрої ледве відчинила важку стулку дверей сараю.
Моя інтуїція мене не обдурила, це був тупичок вузькоколійки і на рейках стояло щось, накрите запорошеним пилом брезентом.
Що може уявити захоплений молодий розум? Відкритий кабріолет на залізничних колесах? Карету, з віконцями, як у електричці? Або торпеду надзвукового японського поїзда.
Реальність перевершила усі мої фантазії.
Під брезентом опинилася дрезина.
Те, що це дрезина, я хвилин за п'ять зрозуміла. Тому що рівно п'ять хвилин на це диво техніки витріщалася, роздумуючи, де у неї моторчик, і чим її заправити потрібно.
А потім мультфільм «Старуха Шапокляк» згадала. І як вона на схожій дрезіні на таран поїзда йшла.
Ну, правда, повинна визнати, що все ж у моєї дрезини були дві полиці, як у вагоні, туди можна було скласти речі. На одну з них Міха тут же вмостив свої шаровари. Ще були прозорі обтічники замість спинок, мабуть, щоб на швидкості до рота мошок не назбирати. Були в підлозі ще по дві педалі, з двох боків від важелів, за допомогою яких ця штука мала везти наші сіднички.
І якщо я перед тим, як зайти в сарай, зазирнула за нього і з жодного боку не виявила колії, то тепер я розглядала полог із зелених ліан на одній зі стін. Висунула ніс відсунувши імпровізовані фіранки, що колихалися від вітерця, і виявила дві рейки, що провалювалися в молоко туману.
Під колесом – трикутна металева штука. Згадала, що її черевиком називають. Усміхнулася і потягла пристосування до себе. Добре, що в сараї ідеально рівна підлога, а то навіть не знаю, як нам довелося б її з місця зрушити, щоб дістати черевик.
Забралася і всілась позаду. Кіт у передчутті розвернувся теж, до мене задом.
- Е ні, так не піде. Міха, якщо ти їдеш, то качати цю штуку теж маєш. Я тисну зі свого боку, а ти зі свого.
- М-я? - на морді кота було написано обурення навпіл з осудом.
На мить я відчула себе експлуататором і рабовласником. Відігнавши невластиві мені думки, примружилася і застосувала головну загрозу.
- Хто не працює, той не їсть, - і долонькою по полиці постукала. Я туди кошик із перекусом запхала.
Кіт запирхав, але лапи на поперечину поклав.
Он який він величезний, все ж таки хоч своєю масою буде з того боку посильну допомогу надавати.
Коли ми повільно рушили в розсунуті носом зелені ліани, я посміхалася, уявляючи спокійну прогулянку.
А потім Міха розгорнув голову в бік туману, що наближався, і голосно нявкнув. Навіть не так. Він взревів попереджувальною сиреною.
Наступні десять хвилин злилися у моїй пам'яті в адреналінове божевілля.
Все, бо, провалившись у туман, наша дрезина на секунду завмерла, а потім покотилася вниз, як вагончик американських гірок з найвищої точки естакади. Здається, я кричала. Тягнула на себе поперечину, і на черговому віражі дрезина прискорювалася, погрожуючи з'їденим сніданком. У розриви туману миготіли краєвиди, змушуючи мозок хаотично шукати шляхи порятунку. Кіт навалювався на свою половину і нас закручувало по новому. Я намацала педаль і втопила її в підлогу, сподіваючись пригальмувати, але в той же час над головою зімкнулися прозорі стулки і нас крутнуло в мертвій петлі.
- Мрямамо! - репетував кіт, повиснувши на перекладині і позбавляючи мене можливості переважити її власною вагою.
Мабуть, його зелені очі, як семафори переключили у моєму мозку якийсь тумблер, і я відпустила педаль і натиснула на іншу.
Кабіна почала сповільнюватися, а я відразу відшукала в пам'яті ті очікування, які встигла розгубити на американських гірках.
Туман мигнув, ми сповільнилися настільки, що він почав розсіюватися і я нарешті змогла розглянути прибрані поля, переліски, озеро та село на пагорбі.
Я відпустила гальмівну педаль, коли дрезина зупинилася повністю.
- Що це було, - запитала сама в себе, ні до кого не звертаючись.
- Штурман змоделював гоночну трасу американських гірок, - прошелестіло механічним голосом із прихованого динаміка.

Штурман відпустив поперечину і поліз назад на полицю.
- Я не винен, - він дивився на мене з того боку, так, ніби у всьому винна виключно я сама. – Інструкції не було, а я хотів із вітерцем.
- Твою ж, - я дивилася на його пику і не могла зрозуміти, звідки він про американські гірки знає.
- Поїхали? - він потягнувся передніми лапами до перекладини.
- Сподіваюся, що ми на цій трасі бодай пристойний шматок відстані подолали.
Динамік зашипів і видав: «за середньої швидкості до столиці за дві години прибудете».
Не знаю, яка у них тут середня швидкість, але ми з Міхою вмаялися. І коли на горизонті з'явився обрис столиці, я видихнула «Перекур».
Кіт розтягнувся на лаві, і я наслідувала його приклад.
Боліло все. Не можуть так знущатися з тих, хто служить на кордоні. Чи можуть? Я дивилася в сіре по-осінньому небо і мріяла. Мріяла повернутися додому, до конспектів, семінарів, рефератів. А не їздити в компанії кота на дрезіні на шопінг до столиці. Нам тепер доведеться щонайменше тиждень у ній жити, щоб зважиться на зворотну дорогу.
- А краще два, - підтакнув кіт.
Але я згадала про критичні 60, на червоній шкалі. Якщо ми на два тижні у столиці зависнемо, то додому якраз до 46 повернемось.
А щось мені шепотіло, що краще не доводити до краю, а то не тільки по м'якому місцю можуть настукати, а й по шиї.