7.4

А потім все як закрутилося! Дисертація, виготовлення настоянок, чаїв, кремів. Довелося найняти доньку мірошника, як секретаря. І прибити табличку з годинами прийому. І столик замовити у селі, бо не належить секретареві сидіти на перилах.
Мене навіть падіння червоної шкали не засмучувало. За два тижні стільки всього сталося, що я не втомлювалася дякувати навколишньому світу за уроки, які мені доводилося проходити, відкриваючи в собі і навколишніх нові грані.
Натомість зелена шкала за ці два тижні вже до 400 підбиралася.
Я навіть світло наприкінці тунелю побачила, прикинувши, що такими темпами за місяць зможу додому повернутися.
Та тільки в цьому світі, мабуть, не варто вимовляти свої надії вголос, бо наврочиш.
Так і із місяцем. Просто одного ранку я прокинулася від шуму дощу. І виявилося, що з ним скінчилося літо. І дочка мірошника прийшла прощатися, принісши для мене шикарну в'язану сукню кольору морської хвилі. Вона виїжджала до повітового міста, до школи для обдарованих.
Мені було дуже приємно, що на моїх очах ця дівчина відчула в собі сили піти далі і змогла переконати батька в тому, що вона зможе.
Потік покупців вичерпався, — осінь настав час, коли треба прибрати і зберегти вирощене. Вулкулаки від'їдалися і готувалися до зими, у повітрі повисло те прохолодне нагадування від природи, яке шепоче вранці про сон, зиму та заслужений відпочинок біля каміна.
Мене регулярно радував листами мій несподіваний шанувальник.
Ну як листами, він надсилав двічі на тиждень запрошення відвідати їхнє королівство з у відповідь. Спочатку обіцяв полювання, потім рибалку, потім на ярмарок кликав, і останній лист у світлі вогкої дощової погоди зайшов найкраще в мою душу.
Він запрошував мене на термальний курорт.
Я як представила всі ці чани із гарячою мінеральною водою, так і попливла.
Але Міха все зіпсував. Він сказав, що поки дисертацію не напишу, і чергування у лісі не здам – я не виїзна. А значить на той бік можу тільки вночі, плазуючиі тим чудовиськом, яке "мого" хлопця просто в серце вразило. Добре, що зараз спеціально не треба калюжу для цього шукати.
Регулярно дзвонила мама. Я з серйозним виразом на обличчі звітувала про швидкість написання. Приховувала зовсім небагато. Те, що тема у мене змінилася, тому що фамільна справа мене більше не захоплює.
Одної ночі, коли дощ припинився, я віднесла жабу на берег озера.
І він продемонстрував мені неймовірний захід – посвяту своїх дітей.
Незвичайним стало те, що на цей захід прибув і озерний дух.
З усіх виводків, які вишикувалися перед очима батька, наш вихованець «помазав» всього з два десятки. Він їх між очей своїм язиком клацав, а дух рахував.
Загалом, це як із породистими цуценятами. Жаби озерні, отже послід належитть духу.
Але чарівність жаб'ячого принца, якого я винесла на прогулянку, все ж накладала на духа певні зобов'язання. Куди він це добро на продаж возив я не знаю, але мені мою частку віддав. Покликав через три дні трубним покликом і потицяв в бік пристойної такої скриньки, кілограма на півтора.
Тепер самій доводилося їздити по продукти. Вулкулаки пристосувалися і вже не створювали непотрібного ажіотажу у селах. Чимось це нагадувало виїзд повітової пані, в капорі та з ковдрою на ногах.
Після продажу елітних жаб риски на шкалі піднялися до 423. Але майбутні перспективи здавались мені туманними та нерадісними.
Бо 78, що світилися на червоному, ентузіазму не додавали.
"Хоч бери і в гості подруг запрошуй", - поскаржилася я Міхі.

«Не треба», - відразу зреагувало волохату чудовисько, - «погода нині не льотна, ще застудишся.»
Та й розтірки в мене не було. На всяк випадок я сільский первак не купувала, та спиртовмістні настоянки не робила.
В черговий раз, коли за вікном по стінах хати барабанили косі струміені дощу, я займала свій розум тим, що методично перебирала речі у шафі, насолоджуючись ритинною роботою. Коли мені в руки з полиці з білизною випурхнула золота карта, я в перший момент сіпнулася, щоб повернути її назад.
А потім шопінг уявила – найкращий засіб від зморшок, як моя бабуся казала.
«Зморшки не тільки на обличчі бувають», — згадалися її слова: «найнебезпечніші ховаються в душі, роблячи тебе дорослішою, старшою, ніж ти є насправді».
Ось від них найвірніший засіб – це шопінг та квиток до моря.
«Навіть якщо цей квиток на рейсовий автобус, а море всього лише водосховище»
Я коли цю картку в руки взяла, то відразу уявила, що це мій квиток.
І що восени розпродажі бувають, і що я накуплю легких літніх сарафанів найрізноманітніших кольорів цілу купу за медяк. І так мені стало тепло, так весело, що я не втрималася і з Міхою цією ідеєю поділилася. І тим, що витрачати ми будемо наше, зароблене тяжкою працею та світлою головою, і на скриньку озерного духу кивнула.
Міха щось там у голові порахував, на зелену шкалу покосився і кивнув.
- Якраз і перевіримо, що в сарайчику за будинком ховають. «Не пішки ж нам йти до столиці», — подумки зауважив він.
Точно був сарайчик, тільки в мене до нього все руки не доходили. І ще я згадала, що за стіною сарая бачила такий знайомий пам'ятник. Два стовпчики, перемичка зверху та дві підпірки з боків.
Як глухий кут на залізничній станції, зрадовано підкинув спогад із минулого мозок.
«То це що, у мене за будинком вузькоколійка є?» - І на карту пильно подивилася. Точно, ось ці дві смужки поряд  - ні стежки, ні дороги, то може це цікаво буде.
І відразу в уяві намалювала собі диво технологій, на якому ми завтра з Міхою назустріч столичному життю вирушимо. І посміхнулася так, як кіт на сметану посміхається.