Частина 6. Я була на веселі, і літала на мітлі

6.1

Останні дві години у моїй голові крутилася пісня Вєрки Сердючки:
"Трійка, трійка, трійка, трійка білих коників
Скаче, скаче, скаче по галявенці
Ну відгадайте що у нас, відгадайте, що у нас?
А у нас, а у нас, а у нас гуляночка!"
Спочатку я тремтіла від очікування провалу. Це маман і ба мене через блюдце бачили, а подружки – це святе, вони мене одразу розкусять. У них око-алмаз. Ми ж з ними, швидше за все, і вогонь, і мідні труби і на зуб, і на смак пробували. Але Міха подивився мені в очі, гаркнув: «Зберися, мобілізуйся, грибочків замаринуй, капусочки накриши, картошечки на солонині насмаж, а головне не забувай підливати, і тоді все пройде, як по маслу».
- Як у Берліоза? - брязнула, не подумавши.
Кіт округлив очі, і лапою біля вуха покрутив.
- Невже вони тут «Майстра та Маргариту» читали? - ще встигла подумати я, перш ніж мене в бік підвалу волохатою головою підпихати стали.
Непогано було б подивитись, чим мені гостей напувати. А то з напоями у нас стосунки останнім часом зовсім не складаються, якщо світлячків та коників у моєму шлунку згадати і наслідки власною шкірою відчути, то з мене так собі фахівець виходить.
Я пам'ятала про пляшки, що лежали, і саме в їх бік і рушила, як тільки в підвалі опинилася.
На одній була етикетка «Спотикач».
Я прокрутила в голові мізерні знання про компоти та настоянки із власного світу і насилу згадала, що так називається солодкий напій на меду, від якого заплітаються ноги. Чому вони заплітаються, я не пам'ятала, але ж відразу згадала про мітли і відклала його вбік. Якщо є мітли, то ноги, що заплітаються, не є перешкодою до пошуку пригод на нижні дев'яносто.
Якщо що, то цим наздоганятимемо, як десертом. Скажу, що на солодке маю лише рідкий торт. І хихикнула.
Наступна пляшка порадувала розміром та товщиною скла.
«Чуча» - значилося на пляшці дивовижно завитими літерами та рукою відьми було накарябано – не розбавляти!
Що це за звір і чому його не можна розбавляти, я не знала. Але розглянула "натуральне виробництво", і посміхнулася, а ось це добре! Прямо найчистіша продукція має бути в цій посудині.
Третя пляшка швидше за все представляла традиційний напій благородних відьом, тому що на ній був намальований мухомор і хитромудрий напис «Сдохнівін». Я навіть на світ спробувала визначити – це він чи не він. 
Шампусик і все подібне, як клас чисто жіночих напоїв на полиці був відсутній.
Якщо почати з традиційних, продовжити чучею і закінчити десертом, то цього вистачить, чи потрібно запастись ще чимось?
У кого б спитати, наскільки ми близькі з подружками і наскільки давно знаємо один одного. І три пляшки це багато чи мало, у поправці на нашу дружбу та мій ювілей.
А в ідеалі хоч загальне уявлення про них мати. А то в мене знову мандраж починається, хоч бери та дегустуй усе, чим я гостей дорогих пригощати збираюся.
Але до дегустації не дійшло, за мною прибіг Міха.
Виявилось, що він організував мені гриби.
Не ті що мухомори, а ті, що маринувати та посмажити.
- Господар ти мій, - хвалила кота, а також білок, які мене цим добром забезпечили. А ще ніяк не могла згадати, коли це я у вхідних дверях для кота дверцята збудувала. І яким чином у мене ще в будинку не зоопарк із лісової звірини, яка в ці двері втиснутися може.
Поки я гриби чистила, поскаржилася коту на те, що мене найбільше лякає. Не можу ж я подружкам розповідати про амнезію.
Хоч би якась зачіпка.
Цього разу білки розщедрилися на печериці, маленькі, акуратні, таке відчуття, що вони їх накосили. Білки з косами, що виконують завдання відьми, це як зайці з трин-травою. Цікаво, а тут така не водиться?
Гриби я відварила, в оцті яблучному з перчиком та цибулькою замаринувала, і на низ у шафу засунула. До ночі буде страва – бомба.
У засмучених почуттях капустку посікла, з помідорами перемішала, вареників наліпила і першу половину варити поставила.
Мабуть, на цей запах Міха й прибіг. Я тільки від його запитального «мяв?» і прийшла до тями.
Не пропадати ж добру. Я цибульки пересмажила з олією, з соняшниковою, Берліоза згадувала, і цю пишність на стіл перед картою поставила.
По-моєму, моєму коту, взагалі по барабану, що їсти. Або у них тут спеціальну породу для відьом виведено. Кіт чарівний, всеядний? Він навіть від цибулі не відмовився, і, здається, вареники ціляком заковтував, як Пацюк із "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
А натомість він мені фотографію приніс. Трьох відьом, у відомих магістерських шапочках.
Я, блондинка, в центрі, і дві з обох боків. Та, що маленька, руденька, мені шпиця нагадала, і звідкись її кодове ім'я випливло «Кнопа». Чорноволосу хохотушку, на голову вище за мене, я розглядала довше. Вона шибайголова в нашій компанії. А за прокази нам двом діставалося. Мара, — спливло звідкись її ім'я. Ні, теж кличка, тому що вона мала здатність відводити очі і ніби розчинятися в мареві.
- А я Пугавка! - скрикнула, налякавши Міху, що сито розлягся на подушках. – Тому що в мене абсолютні здібності до залякування!
І тут усмішка в мене померкла, коли я вулкулаків, селян і дочку мірошника згадала. Так, і білочок теж.
- Так, не винна я, вони самі прийшли?
Я потерла підборіддя, розглядаючи новий значок, що виник на карті поверх одного із сіл.
«Їдемо, їдемо до сусіднього села, на дискотеку» - тьохнуло в моєму мозку, і я застогнала, дивлячись на фотографію подружок – веселушок.