Частина 5. Розумний у гору не піде

5.1

Доводиться визнати, що з мене ще той стратег. Похмурі тварини погано справляються з пошуком денних рослин, особливо тих, які розпускають свої бутони після полудня.
До цього висновку я приходжу тоді, коли ми дістаємося хатинки і вулкулаки повзуть у тінь ялинок і валятися без сил.
Доводиться годувати Міху, жертвувати йому залишки сметани та пропонувати прогулятися у бік вже розвіданого озерця.
Мене осяяє раптом, що про всяк випадок треба набрати лікувального мулу. Якщо в нього потрапила хоч одна еманація чарівної жаби, то який омолоджуючий ефект повинен мати цей мул? Та й освіжиться не заважало б – літо як-не-як.
На маски з лікувального бруду кіт мало реагує. А ось ідея скупатися викликає в його очах якийсь відгук.
Я переглядаю картинки рослин, які рекомендується збирати в саме сонце і прихопивши рушник і мочило, вирушаю на вилазку.
Пташка щебече, сонечко світить, гладь озера блищить і переливається. Мане прохолодою, шепоче про кристальну чистоту, прямий ідилія. Якби не заболочений протилежний берег, з серпанком, як над болотом.
Напевно, від спеки вирішую я, вдивляючись у спотворення, які грають у випарах.
Роздягаюся догола і з розгону плюхаюсь у прохолоду озера.
Міха схоплюється на притоплену колоду, і починає махати передніми лапами, відправляючи її в плавання.
- Який у мене, проте, героїчний партнер, - лягаю на спину і дивлюсь у високе небо. Без хмаринок, блакитне. Якби не обурений монолог кота, то взагалі можна подумати, що я на Землі, і незабаром бабуся покличе пити чай і  їсти вареники з вишнею. У моє стегно встромляється холодний слизкий бік, і я знехотя перевертаюсь.
Дивно, не думала, що так швидко допливла до протилежного берега.
Над водою звисає гілка чудового куща. З величезними грамофонами білих квітів з червоною серцевиною. Пахнуть вони до одуру солодко і тривожно. Я піднімаю руку і відокремлюю гілку. Повернуся до хати, почитаю, що за диво та куди пристосувати.
Тут же в мене перед носом виринає вусата сомина голова і питає – невже тобі, відьмо, мій заболотник сподобався? Може, на чай заскочиш?
Я не встигаю ні здивуватися, ні відповісти, тому що з навколишнього марева висовуються пазура і загороджує в моє плече пазурі, вириваючи з мого горла такий колоритний «сук», що сома наче чорти під воду забирають.
Через три хвилини я опиняюся на березі, з трофеєм, роздертим плечем і зла, як ті самі чорти, що потягли говорливого сома. А ще через хвилину розумію, що з моїм Михою щось не те, і що аж надто повільно випливає його колода з туману, що згущується, і тягнеться до нього довгими язиками. А гребки його лап, наче судоми.
Мене накриває холодним покривалом страху, я однозначно мало знайома з нечистістю цього місця, і можливо, Міха врятував мене від чогось такого, чого за своєю дурістю я не помітила, або пропустила.
А ще, що лізти мені голою в озеро зараз зовсім не можна, і що врятувати я можу фамільяра, тільки якщо напою озерного духу своєю кров'ю. Я падаю животом на берег, опускаю розыдране плече в озеро і починаю змивати кров. Хлюпаю на нього озерною водою і примовляю: «дякую тобі озерний господар, за букет, та запрошення, вибач, що потурбувала, і віддай те, що тобі не належить, а для мене цінно і без чого жити мені буде тягарем».

Я майже не розумію, чому саме ці слова бубню, вдивляючись, як моя кров тонкими нитками змійками тягнеться у бік далекого берега, і як булькає біля далекого куща з води: «забирай, божевільна».
- А ось божевільна, це було прикро, - обливаюся сльозами, тягнучи з колоди, що підпливає, на берег знесилену тушку. Не могла навіть подумати, що за такий короткий час волохатий паразит влізе в моє серце і сама можливість втратити його, викличе таку бурю в душі.
- Сльози рушником збирай, - хрипить кіт, - напевно, у мене слухові галюцинації, висморкуюсь у рушник.
Одягаюся похапцем, забираю заболотник, мочило. Кота, притискаю до себе, шепочу на вухо, який він у мене сильний, розумний, відданий, — не те, що я, дурепа набита.
- Не дурепа, - нарешті хрипить він напыв задушено, - пусти, сам піду.
Точно, я вже повністю рушила головою, — остання стадія, — коли тобі коти відповідають.
А в книзі про озерного духу сказано, що він не любить непроханих гостей, і тих, хто без дозволу його добро зриває. І що навіть відьма не завжди з ним упоратися може. Тому що він давніший за магію відьом. І що лише щирими емоціями можна від нього відкупитись. Тільки у відьом щирих не буває, як і не буває божевільних, які в його озеро за заболотником з доброї волі і в здоровому глузді сунуться.
Зате квітку заболотника використовують як у зіллях так і настоянках. Але цей вищий рівень мені точно не скоро подужати. Тому я його в чергову скляну банку засунула, на дно водички хлюпнула і прямо в центрі стільниці на кухні поставила. Замість тієї страшної банки з очима. Гарно все ж таки, нехай і не подарований букет, але думаю мені такий презент навряд чи довелося б отримати в цьому світі.