3.3

Сюрприз отримую відразу, як тільки знаходжу інформацію про застосовані зілля. «Освіжувач» виявляється засобом для тих, хто давно і міцно перебуває у шлюбі. Спосіб освіжити стосунки, позбавити рутини, відкрити друге дихання.
Навіть не очікувала, що все так ідеально вийде. Але, може, це інтуїція підштовхнула мою руку?
Треба буде зробити його більше! Я бачу, що ближні шість сіл мають такий самий знак, як і в мене на хатинці, а значить і знаходяться під моїм протекторатом. Або як у них тут заступництво дипломованої відьми називається?
А ще, в процесі читання конспекту мені на очі трапляється зілля, що відбілює, і я уявляю, що можна зробити з цією штукою і гардеробом відьми. Не дарма ж я навчаюсь на дизайнера одягу, а варенки та художньо вибілені футболки, це найпростіший спосіб отримати високу оцінку на практичних заняттях.
І ще й найпростіше, для того, щоб трохи змінити депресивний чорний колір. А також на створенні відбілювача можна потренуватися у вже трохи призабутому вмінні юного хіміка.
Спочатку я розкладаю на кухні на стільниці потрібні інгредієнти і доходжу до білої глини.
Так, довідник відьми, - ла-ла-ла, - зберігається в підвалі.
Я пхаю у бік сито прикорнувшого кота і пропоную скласти компанію в поході в нижнє царство.
Він спросоння округляє свої очі і намагається відмовити мене від поспішного рішення.
Я тицяю нігтиком у малюнок підвалу, і він полегшено тягне - а-а-а!
Вхід до підвалу виявляється під сходами. Я легким клацанням пальців відправляю перед собою зелений ліхтарик і починаю спускатися в прохолоду льоху, згадуючи, які смачні заходи сонця зберігаються в льоху у нас на дачі.
Найбільше, з якогось переляку мені хочеться кислої, хрумкої капусти, з брусницею, у мене навіть рот наповнюється слиною, і я прискорююсь, сподіваючись виявити барило жаданих ласощів.
У підвалі бідненько. На стелажі, вздовж дальньої стіни, лежать кілька різнокольорових каменів, стоїть пляшка, віддалено схожа на ту, з якої лакала своє зелене питво відьма в ресторані, і лежать ще кілька пляшок.
- Капустка, - облизується свідомість, коли мій погляд зачіпляється за бочку, що стоїть у кутку підвалу.
Я підскакую до неї і скидаю дерев'яну кришку.
Над чорним нутром бочки зависає мій ліхтарик, і я, нахиляючись над нею та зразу ж мало не звільняю шлунок тому, хто піднімає на мене погляд із дна бочки.
Величезна, темно-зелена пухирчаста жаба вистрілює довгим язиком у бік світлячка і на підвал опускається повна темрява.
- Своло… - тягну я, злегка відхиляючись, і тут же прикушую язик, - знову клацаю пальцями, запалюється ліхтарик.
- Тебе що, не годують, - питаю самітницю, - бо перша гидливість сито вляглась сирниками на дно шлунка. Звідкись приходить знання, що господиня тіла нечасто балує його смаколиками та домашньою їжею. Так, враховуючи, що тілу щонайменше сорок п'ять, а воно ще тонке і дзвінке, тримають його, як і волкулаків, на строгій дієті. Груди правда хороші, я знову за звичкою, зважую в долонях апетитні округлості та завмираю.
Але думку, що майнула, не дає додумати жаба, яка голосно квакає. Інформативно так квакає, із зазначенням останнього разу, коли відьма, з дирявою головою, востаннє виносила її тушку на нічний променад.
- Своло… - знову виривається з мене, зовсім мимоволі, - я розумію, що жабка квакушка, тварина нічна, точніше її не можна вдень тягнути на вулицю, оскільки її екзотичні властивості накриються мідним тазом.
— Ось зуб даю, — мабуть, дивно вести діалог зі жабою, але я говорю це: «посидь тут до вечора, а я потім тебе на свіже повітря винесу».
Земноводне повільно розвертається задом, і в моєму мозку друкується картинка, куди вона мене посилає, натякаючи на забудькуватість, і що повірити відьмі все одно що саму себе обдурити.
У засмучених почуттях я знаходжу шматок білої глини в бляшаному кориті, практично біля входу на сходи і піднімаюся, так само в супроводі безмовного кота.
- Ну, не можна бути на світі стервозною такою, - говорю, намагаючись пропустити через себе мотиви вчинків відьми.
Кіт зітхає, а я звертаю свій погляд на повний список інгредієнтів у зошиті та на стільниці.
- Ну що, Олександро, - де наша не пропадала, підбадьорюю себе, підпалюючи конфорку під порожнім відьомським котлом.
Міха киває, я роблю вогонь мінімальним і опускаю глину на дно.
«Розтопити білу глину на повільному вогні» — поїхали, Сашка, відбілювач, це не вищі зілля, і я думаю, що з ним впораюся.