3.3

Сюрприз отримую відразу, як тільки знаходжу інформацію про застосовані зілля. «Освіжувач» виявляється засобом для тих, хто давно і міцно перебуває у шлюбі. Спосіб освіжити стосунки, позбавити рутини, відкрити друге дихання.
Навіть не очікувала, що все так ідеально вийде. Але, може, це інтуїція підштовхнула мою руку?
Треба буде зробити його більше! Я бачу, що ближні шість сіл мають такий самий знак, як і в мене на хатинці, а значить і знаходяться під моїм протекторатом. Або як у них тут заступництво дипломованої відьми називається?
А ще, в процесі читання конспекту мені на очі трапляється зілля, що відбілює, і я уявляю, що можна зробити з цією штукою і гардеробом відьми. Не дарма ж я навчаюлась на дизайнера одягу, а варенки та художньо вибілені футболки, це найпростіший спосіб отримати високу оцінку на практичних заняттях.
І ще й найпростіше, для того, щоб трохи змінити депресивний чорний колір. А також на створенні відбілювача можна потренуватися у вже трохи призабутому вмінні юного хіміка.
Спочатку я розкладаю на кухні на стільниці потрібні інгредієнти і доходжу до білої глини.
Так, довідник відьми, - ла-ла-ла, - і обов'язково зберігається в підвалі.
Я пхаю у бік сито солодко посапуючого кота ліктем і пропоную скласти компанію в поході в нижнє царство.
Він спросоння округляє свої очі і намагається відмовити мене від поспішного рішення.
Я тицяю нігтиком у малюнок підвалу, і він полегшено тягне - а-а-а!
Вхід до підвалу виявляється під сходами. Я легким клацанням пальців відправляю перед собою зелений ліхтарик і починаю спускатися в прохолоду льоху, згадуючи, які смачні заходи сонця зберігаються в льоху у нас на дачі.
Найбільше, з якогось переляку мені хочеться кислої, хрумкої капусти, з брусницею, у мене навіть рот наповнюється слиною, і я прискорююсь, сподіваючись виявити барило жаданих ласощів.
У підвалі бідненько. На стелажі, вздовж дальньої стіни, лежать кілька різнокольорових каменів, стоїть пляшка, віддалено схожа на ту, з якої пила своє зелене питво відьма в ресторані, і лежать ще кілька темних пляшок.
- Капустка, - облизується свідомість, коли мій погляд зачіпляється за бочку, що стоїть у кутку підвалу.
Я підскакую до неї і скидаю дерев'яну кришку.
Над чорним нутром бочки зависає мій ліхтарик, і я, нахиляюсь над нею та зразу ж мало не звільняю шлунок у рота тому, хто піднімає на мене погляд із дна бочки.
Величезна, темно-зелена пухирчаста жаба вистрілює довгим язиком у бік світлячка і на підвал опускається повна темрява.
- Своло… - тягну я, злегка відхиляючись, і тут же прикушую язик, - знову клацаю пальцями, запалюється ліхтарик.
- Тебе що, не годують, - питаю самітницю, бо перша гидливість сито вляглась сирниками на дно шлунка. Звідкись приходить знання, що господиня тіла нечасто балує його смаколиками та домашньою їжею. Так, враховуючи, що тілу щонайменше сорок п'ять, а воно все ще тонке і дзвінке, тримають його, як і вулкулаків, на строгій дієті. Груди правда апетитні, я знову за звичкою, зважую в долонях округлості та завмираю.
Але думку, що майнула, не дає додумати жаба, яка голосно квакає. Інформативно так квакає, із зазначенням останнього разу, коли відьма, з дирявою головою, востаннє виносила її тушку на нічний променад.
- Своло… - знову виривається з мене, зовсім мимоволі, - я розумію, що жабка квакушка, тварина нічна, точніше її не можна вдень тягнути на вулицю, оскільки її екзотичні властивості накриються мідним тазом.
— Ось, зуб даю, — мабуть, дивно вести діалог із жабою, але я говорю це: «посидь тут до вечора, а я потім тебе на свіже повітря винесу».
Земноводне повільно розвертається задом, і в моєму мозку відображається картинка, куди вона мене посилає, натякаючи на забудькуватість, і що повірити відьмі все одно що саму себе обдурити.
У засмучених почуттях я знаходжу шматок білої глини в бляшаному кориті, практично біля входу на сходи і піднімаюся, так само в супроводі безмовного кота.
- Ну, не можна бути на світі стервозною такою, - кажу, намагаючись пропустити через себе мотиви вчинків відьми.
Кіт зітхає, а я звертаю свій погляд на повний список інгредієнтів у зошиті та на стільниці.
- Ну що, Олександро, - де наша не пропадала, - підбадьорюю себе, підпалюючи конфорку під порожнім відьомським котлом.
Міха киває, я роблю вогонь мінімальним і опускаю глину на дно.
«Розтопити білу глину на повільному вогні» — поїхали, Сашка, відбілювач, це не вищі зілля, і я думаю, що з ним впораюся.