2. Світляки

- То ви кажете, пані Івги вже немає?
- На жаль.
- Надзвичайно, непереборно сумно. Я ще думаю, чому її сві...
- Що?
- Гм. Та нічого. 
Говорив із нею тато-гном. Всі інші зайнялися справою: притягли казана, крихітний посуд, заварили якісь трави і ласували печивом, гомонячи про своє.
- То ви її онука?
- Ні. Я була дружиною її онука.
- А він тепер де?
- Далеко. Він навігатор, керує лайнерами.
- Космос?
- Так.
Гном покивав з розумінням.
- Всі люблять космос. Всі летять в космос.
- Але для Землі то краще. Я люблю Землю. – сказала Наталя.
- І ми, і ми, - погодився гном. – Космос... всі летять... Для нас то краще теж.
Зоологічне печивко швидко з’їлося, Наталя принесла ще жменю. І залишок винограду, і дві сливи, що трохи забродили.
- Ооо! – вигукнув хом’як. І запхав за щоки одразу штук п’ять печивок, за що був поштурханий свинкою та дзьобнутий папугою. – Гуляємо!
Народу біля вогнища прибавилося. Прийшли гнучкі, тонкотілі та довгокосі дівчатка й хлопчики з крильцями і без. Принесли пляшки з напоєм, що мав пахощі казок і квітів.
Прийшли дві білі, дуже ввічливі та сором’язливі мишки в картатих сукенках та капелюшках з соломки. 
- Мі. Пі. – відрекомендувалися вони, низько вклонилися і всілися на поваленому стовбурі деревця, як на прийомі у королеви, тримаючи на колінах  ридікюлі з бісеру. 
Прийшла родина черв’яків, більших і товщих, ніж звичайні, та ще й з руками. Їм теж дали по горнятку, а найменшому, що лежав у мами в слінгу, шматочок виноградинки. 
Прийшов павук, що безперестанку наспівував, кружляв навколо себе, ходив місячною ходою і надсилав повітряні поцілунки всім дівчаткам, від чого вони хихотіли.
Ще були слимаки, садові равлики, цвіркуни і багато інших.
Наталя вже не дивувалася. Вона принесла ослінчик, найменшу рюмочку в домі, їй налили казкового напою, вона смакувала і думала: чи то в шпалерах отруйні речовини, міг же клей бути неякісним, чи десь лишилися бабусині пігулки, а вона їх зі своїми сплутала? Чи таки телефонувати лікарю та їхати в спецзаклад з вітерцем та мигалкою?
Почало сутеніти. Надворі було сонячно, ще полудень не настав, а в комоді сутеніло.
«У мене в комоді сутеніє. Сонце сідає». – подумала Наталя, дивуючись тому, що нічому не дивується, не впадає в істерику і не кличе швидку. І тут її осяяло.
- Пане гном! – погукала вона. – А як ви тут всі поміщаєтеся? Ви не підпалите комод? І куди дівається дим? Він постійно йде вгору і зникає. Тут так тісно, ви не боїтеся подушитися?
 До неї всі повернулися з цікавістю.
- Нова Івга питає, чи нам тут не тісно і куди дівається дим.
Чесна компанія розреготалася – не глузливо, але весело.
- То покажи їй! – гукнув хтось.
- Добре. Нахилися. – гном подув Наталі на очі. – Дивися тепер.
Вона підперла висунуту на повне шухлядку ослінчиком, застромила в неї голову, ніби схиблений страус, і дивилася. На безмежні пагорби, що ховалися в сутінках і були схожі на спини великих слонів, на поодинокі дерева і купини лісків, на селища вдалині – теплі вогники вікон запалювалися одне за одним. Вгору повернути голову було важко, тому лише краєм ока Наталя завважила височезне, білувато-лілове небо з довгими смугами золотавих хмар. Сонце сідало там, де справді був захід.
Над лісками і поселеннями, над річкою-стрічкою, над галявинкою з вогнищем кружляло безліч світляків. Напрочуд яскравих і гарних.
- Що то? Вони живі? – спитала Наталя.
- Звичайно, - відповів один з хлопців, що мав крильця. – Це ж ми. Всі ми.
- Коли ми з’являємося, з’являється світляк. – пояснив тато-гном. – Коли ми зникаємо, зникає і він. Тому ми бачимо,що нас багато, і нам радісно. Я помітив, що світляк пані Івги зник. Думав, він літає десь далі. 
- Дивіться, дивіться, світляк Нової Івги є! – закричав хтось.
Всі задрали голови. Над галявиною серед маленьких жвавих вогників повільно, проте впевнено літав товстенький, схожий на джмеля, світляк з кругленьким огрядним животиком.

- Нова Івга з нами! Ура Новій Івзі! – закричали всі. 
Наталі було і смішно, і трохи ніяково, і чомусь хотілося плакати. Морська свинка підбігла її обняти, а сором’язливі мишки Мі і Пі підійшли, щоб легесенько погладити по руці.
Заглядати в шухляду було цікаво, але шкідливо для шиї та спини. Наталя всілася на табуретик і сказала:
- Як гарно, що у вас є такі світляки. Шкода, що у нас немає. 
- І у вас є, ви просто не бачите. – сказав павук, припинивши мугикати. Шановне товариство схвально закивало.
- У всіх є, крім неї... – презирливо мовив тато-гном.
- Бо вона погана. – сказала морська свинка і струснулася, як від холоду.
- Вона не любить світляків. – додав ще хтось. – Вона не любить квіти.
- Вона сказала, що скоро прибере траву.
- І дерева.
- І вогонь. 
- До речі, де вона? – спитала черв’ячиха, погойдуючи маля – воно разплакалося, наче відчуло спільне занепокоєння.
- Сидить у своєму льдяному льосі. - хмикнув один зі слимачків. – Здирає зі стінок іній та нарощує собі боки. Бо вона ж тане.
- Бр-р! – струснувся тато-гном. – Досить про неї, такий гарний захід сонця. Давайте милуватися.
І вони милувалися. Але Наталі (Новій Івзі) час було йти.
 - Хто ця «вона»? – тихцем спитала вона у тата-гнома.
- Снігова королева. Залишилася з зими. – зітхнув він. – Ніяк не розтане. Каже, що скоріше розтопить нас.