5

5.
 

Двадцять років потому, влітку, гойдаючись на кріслі-качалці, я дивився на зелений сад, котрий цієї осені мав дати багатий урожай яблук. Вихідні мені дають купу вільного часу, але він не звільняє від думок. Це нормально. Їх стає ще більше і хочеться якісь думки просто зачинити в кімнаті. В мене в голові багато таких кімнат, де я ховаю думки-скелети. Кажуть, що слово це труна для думки - якщо ти свою думку в слово вклав, вважай, що думка померла, чи може навпаки переродилась.

Я пішов далі, я думки ховаю не через слова, я ні з ким про думки не говорю - я їх колекціоную в кімнатах чи в таких великих металевих скринях, на котрих навішую багато замків. Хоча як сильно не сховаєш ключі, мозок таку скриню з багатством відчиняє на раз.

І от, щойно, я зрозумів, вільний час моя голова зайнята розшифровуванням цих скринь і діставанням думок з найглибших схованок. Вони як вир. Виходять на зовні, мені стає погано від їх кількості й замість того, щоб про них поговорити, замість того, щоб вкласти їх в слово і поховати на кладовищі думок, я знову і знову їх ховаю. В мене голова переповнена ними, голова як хороший бухгалтер перераховує їх кожну вільну хвилину - напевно переживає, щоб не втратити.

Я вже впевнений, що думки – це не моє багатство, це моя проблема. Думки й спогади – продукти моєї життєдіяльності, не дають відчути самого життя, розгледіти коли я сформувався і на яких цінностях. Залежний від оточення, від конфліктів, від бажань.

Як шкода, що не має кнопки Резет і перезавантаження.
Потрібно ці думки виговорити, потрібно себе обновити й стати чесним з собою.

Напроти мене, на мотузці, висіло ще вогке плаття моєї дружини. Воно було неживого, зелено-коричневого кольору. Після прання, воно було зім’яте в барабані пральної машинки, воно втратило всі знайомі запахи й до мене доносився запах якогось прального порошку і кондиціонера.

Я лежав прямісінько напроти нього. Я чітко в цьому платті уявляв людину, котра носить це плаття в житті і в якусь мить, мені здалось, що це не просто плаття висить - висить людина в платті. Це вона така зім’ята, це вона втратила привабливий запах - просто змила цей запах. Я налякано дивився й не розумів: куди дівся об'єм коханої людини, де глибокі очі, котрі споглядають і так люблять. Чому колір цей мене лякає? Як мені заснути тепер поряд?

Мені це плаття буде снитись. Я ще довго буду про нього думати. Я хочу вдихнути життя в нього, але не зможу – мені ніщо вдихати - я сам бездиханним став. Мені потрібно просто вичекати. Воно живе - просто не таке як вчора. Воно змінилось, а я незмінно дитина, яку треба пестити, любити, обнімати поглядом, підпускати мене близько - щоб я зміг відчути на пальцях тканину, а потім проникнути глибше.

Відновити об'єм - це шлях. Я не знаю час, але дистанція відома: від кінця до початку. Потрібно просто запустити час назад. Щоб швидко це зробити: потрібно згадати як було - перенестись в той час, в ті почуття, відчути той смак і запах, побачити волосся на руках і посмішку очей. Якщо це було, то воно не забулося. І, може, тоді дійсно спогади зможуть вилікувати мене і плаття.

- Тату, що трапилось? - запитав мене мій п’ятирічний син, - хто тебе образив?

- Ніхто киця. Я ж самий сильний тато в світі, - сказав я повернувшись від своїх роздумів і спогадів.

- Просто згадав свого кота, котрий жив тут колись дуже давно.

- Розповіси мені про нього? Як його звали?