2

2.

На кухні мене чекали млинці - мама їх готувала раз чи два на тиждень, в неї вони були дуже ніжні й головне, що я сам обирав начинку до них: сметана, джеми, сир і кріп - все це мене чекало на стільниці. Від роздумів про млинці мене відірвав дзвінок на стаціонарний телефон: зараз майже ніхто на нього не телефонував, крім наших родичів або ж моїх друзів по вулиці. Я взяв слухавку:

- Алло? - крикнув запитально я в телефон. -Алло!

- Ден, привіт! – впізнав я голос Руслана.

- Привіт, чувак! Я лиш встав, ти чого так рано?

- Рано? Мій старий вже готується засипати перед телевізором. І я не збираюсь тут залишатись ні одної миті. Ти можеш вже виходити? - запитав Руслан.

- Не зовсім. Я маю поїсти, а то мама мене приб’є ввечері, якщо побачить, на кухні ту ж кількість млинців, яку вона залишила виходячи в місто.

- Так ти сам вдома? І в тебе млинці? Мені мої зранку сказали, щоб я сам собі зробив сніданок, з того що є в холодильнику. Я розумів, що це означає голодним бути до вечора, але з надією відчинив дверцята холодильника - сало, яйця і якісь лопухи – коротше ніяких бажань зранку це їсти.

- Ну давай я швидко підготую кілька млинців і візьму з собою. Вже десь в лісі присядемо, поїмо разом. Хочеш? - запитав я.

- Було б круто. Мені з чимось солодким. Ти з чим їх робиш?

- Домовились, з варенням полуничним роблю - два тобі й два собі.

- Я виходжу. Буду чекати тебе біля хвіртки твого двору, - завершив розмову Руслан.

Я нашвидкуруч накинувся на млинці: ложка варення, ложка сметани, готово – можна скручувати. В голові я відраховував: «Перший готовий – для Руслана, другий пішов – для мене, тертій закручений – для Руслана». Свист на вулиці перебив мою лічилку – через вікно мені гукав Руслан:

- Ну де ти там? Давай швидше, ми сьогодні будемо не самі.

Я виглянув через відчинене вікно і відповів:

- Не спіши на мене. За мить буду, - й стрімголов, завернувши чотири налисники в паперову серветку, вилетів на подвір’я. Прямо під порогом на мене чекали кеди й кіт Макс. Кеди були вже настільки старі й розтягнуті, що моя ноги там відчувались мов у невагомості, а в мене інколи було відчуття, що я босий перебігаю через пагорби, чи скачу через калюжі. Замкнувши двері на ключ, я легенько попестив шию свого кота, він задоволено подивися на мене і потягнувши передні лапи продовжував спати в тіні, котра падала від даху на два чи три метри від будинку.

- Ну нарешті, - нетерпляче крикнув Руслан і зірвався з лавки на дворі. На ньому була футболка і шорти зеленого кольору, тому навіть лице виглядало зеленим.

- Що це за стиль зеленяка в тебе сьогодні? – запитав я. – Мені здається, що я загублю тебе в лісі.

- Сьогодні не загубиш. Я здзвонився зі своїми друзями з міста, вони повинні на велосипедах також підтягнутись прямо в ліс на поляну.

- На яку поляну?

- Та це немає значення. Хвилин двадцять звідси йти.

Стежка була досить широка, щоб йти поряд, а проте я постійно наздоганяв Руслана. Я намагався не відставати і звісно ніяк не показував, що заданий Русланом темп – більш подібний до бігу, мене не дуже влаштовує. По дорозі ми минули кілька поворотів і пройшли кілька невеликих полян, аж поки Руслан не сказав, що наша ціль вже за найближчими кущами. Несподівано для нас саме звідти вийшов дорослий чоловік в камуфляжі. Наблизившись до нього, ми перекинулись поглядами, але, кожен з нас, мовчки продовжили шлях до місця зустрічі.

Коли ми нарешті дійшли, на нас вже чекали три хлопці.

- Привіт, чуваки! - почав Руслан.

Поки він кожному з трьох жав руки, я стояв трохи зніяковілий і вивчав їх. Один був вищим за Руслана, думаю йому було 15 чи 16 років, коли ми вже познайомились, я дізнався, що це Роман. Від нього тхнуло тютюном і брудом, руки в нього були всі в подряпинах і мастилі - я собі це пояснив старим велосипедом, котрий скоріше за все часто ламався. Роман постійно говорив в наказовому і беззаперечному тоні, але здається для всіх це було нормою і ніхто не сперечався з ним.

Трохи нижчим був Сергій - зі світлим волоссям і темним від загару лицем, на якому постійно блищала посмішка. Навіть коли всі мовчали або ж згадували не смішні історії – Сергій все одно тримав посмішку на лиці.

Третій був найнижчим серед нас всіх - Сашко. Худорлявий і спокійний, він мав найкращий велосипед, був надто чистим і вихованим для цієї компанії - проте здавалось, що йому подобається в їх компанії. Навіть коли Роман, називав його «Дрищем»- Сашко якось тупо посміхався і здавалось, що йому подобаються такі лайки в його сторону.

Коли всі порозсідались я запропонував кожному по налиснику. Нас було п’ятеро, а налисників всього чотири, але Роман сказав, що Сашко ситий і йому не потрібно, на що той лише підтакнув. Поки ми їли млинці, мого Руслана майже не було чути - він ніби розчинився за спинами нових знайомих.

Роман витяг пачку цигарок і запропонував кожному:

- Розбирайте хто хоче. Сашко не будь, як баба – бери й закури. Новенький, як там тебе, ти вже пробував колись?