1

1.

Під теплою периною мені здавалось, що час уповільнюється і перед очима спершу уявні білі хмари не могли зрушити з місця - їх ніби хтось тримав на короткому ремінці, а потім з них неочікувано почав сипати лапатий сніг - не падати, а пролітати дуже повільно і ніжно. До землі вони не долітали - мені здавалось, що як тільки одна з моїх сніжинок впаде на землю, то відразу здійметься страшенний шум, котрий змусить мене вилізти з-під перини.

Мені було одинадцять років і на канікулах я міг до самого обіду лежати, придумуючи різні історії або навіть якісь ігри. Оскільки в мене не було ні брата, ні сестри, в ліжку, ще змалку, я уявляв себе лицарем чи мушкетером, котрий на своєму шляху обов’язково зустрічав розбійників і ми схрещували свої шпаги в битві за принцесу. Я грався іграшками, книгами й навіть пальцями на руках - уявляв, що права рука це Д’Артаньян, а ліва це солдати кардинала.

В багатьох моїх друзів по школі й тут - на вулиці, були брати чи сестри, але з їхніх розповідей я розумів, що самому не так і погано. Коли ввечері я роздягався перед тим, як забратись в ліжко, весь в очікуваннях прохолоди, котру зовсім скоро моє гаряче тіло зігріє, я був вдячний своїм батькам за свою самотність. В спальні тихо, інколи музику включав ледь чутно - не дивлячись на заборону батьків, і довго дивився на білу стелю. Вірніше вночі вона чорна, але я знав, що вона біла, що стеля, коли я захочу, може стати полотном, на котрому будуть показувати діафільми з фантастичними перевтіленнями, подорожами в часі.

Здається, що час перед сном і є машиною часу. Моє минуле або майбутнє пропливає перед очима – це все так високо, щоб я не зміг дістати рукою, але водночас нижче стелі. От було б цікаво, якщо б така часова хвиля зачепилася за мою нічну лампу. Пропливала хвиля, аж раптом вночі, не побачивши залишків денного світла в світильнику, зачепилася за нього. І ти, лежачи в ліжку, зазираєш в минуле. Не далеко – машина часу переносить лише в межах твого життя. Далі не можна – ти спершу проживи те, що тобі наділено і запам'ятай те, що вже прожив.

Часто думається про сьогодні. Ввечері було так, а вдень по-інакшому. Намагаюсь придумати про що можна думати, щоб в разі можливості заглянути тихенько в минуле. Я не можу згадати день свого народження.

- Ден, ти сьогодні плануєш вставати? Чи в ліжку проведеш весь час? - вирвала мене мама з ранкового, такого солодкого сну.

Я не відповідав. Хотілось, щоб мама прийшла і мене позадирала - витягала мене за ноги з ліжка, лоскотала мої пальці на ногах і ступні: якщо лоскочуться - значить мене будуть любити дівчата, казала вона мені.

Двері тихенько відкрились, я чув лише кроки ніг, котрі прямували до мене - моя перина різко злетіла з мене і мама своїми теплими руками почала шукати на моїй шиї найлоскотніші місця.

- Ма, я встаю, - крізь сміх, голосно, майже прокричав я. - Мам, ти знаєш для чого людство придумало канікули?

- Здогадуюсь. Там нічого про проведення в ліжку всього дня не сказано.

Майже кожного дня, до обіду, мама займається домашніми справами й лише в другій половині дня дозволяє собі зайнятись своїми особистими. Я любив її за сьогодення і за минулі часи - за теплі обнімання, за казки перед сном, коли вона засипала швидше за мене, за смачні сніданки й за прогулянки по місту за руку. Дечого з описаного в житті ставало все менше - я ставав дорослим і мені здавалось не серйозним ходити за ручку з мамою по набережній: «Якщо хлопці побачать - будуть сміятись», але я все зберігав в середині - воно гріло мене як вогонь.

- Давай, швиденько вмиватись і біжи снідати. Я напекла млинців, в холодильнику варення і сметана. Коли доїси, не забудь прибрати за собою, щоб Макс за тобою не доїдав,- сказала мама одягаючи червону кепку Найк й оглядаючи себе зі всіх сторін перед дзеркалом.

- Я їду в місто, в мене там є важлива справа і повернусь ввечері, разом з татом.

- Добре, мамо, не хвилюйся. Я, після того як поїм, піду в ліс з хлопцями? Ми хочемо знайти дерева з міцними гілками, щоб спробувати там зробити собі будинок. Руслан, минулого року щось таке робив в бабусі в горах.

- Домовились. Коли будеш лізти на дерева, не забувай, що потім з них потрібно злізти. І з цим Русланом обережно - він старший за тебе на два роки й в минулому році, мені сусідка Аня розповідала, він сильно побив хлопчика.

- Ну раз побив, значить було за що.

- Я не знаю, чому тоді це сталось. Це було до того, як ми переїхали з міста, - вже майже з подвір’я сказала мені мама. - І до речі, коли будете в лісі гуляти, може знайдете кота нашої сусідки. Він знову вчора туди втік, тітка Аня бачила, але назад досі не повернувся.

- Добре-добре, - підганяв вже я маму біля дверей і пішов до ванни.

Вмиваючись я згадав, як нещодавно - всього рік тому, я вмивався в тісній квартирі в місті. Тоді, ми жили на першому поверсі багатоповерхівки, на вікнах стояли грати, щоб ніхто не міг пролізти, а з коридору майже постійно доносились звуки всіх хто заходив в під’їзд. Я виріс з цими звуками, тому вони мене зовсім не бентежили. А от, що я не любив, так це була саме ванна. Під однією зі стін, котра була обкладена плиткою до самої стелі стояла пожовкла від часу, чавунна ванна. І як би мама не намагалась її відмити, в мене перед очима завжди стояла ця ванна наповнена іржавої води, в якій хтось ховається.