Граф бере слід

- Ало! Це Юля?

- Так, а хто телефонує?

- Мене звати Миколка, в мене є морська свинка Глафіра! Вона вчора зникла! Я її сьогодні шукав, а коли знайшов, то вона була разом з котом і цуценям спанієля, я їм дав свій бутерброд, а потім вони зникли, - майже одним реченням випалив хлопчик, він дуже хвилювався, адже ще ніколи нікого не рятував із біди.

- Що? Коли? Де це було?! – прокричала дівчина у слухавку.

- Пів години назад, але я не знаю, куди вони поділись.

- Де ти зараз знаходишся?

- Я живу у новому районі, той що біля мосту. І зараз стою біля стовпа, на якому ти наклеїла прохання про допомогу.

- Добре, я зараз буду, - Юлька стрімко вибігла з дому.

Вона вирішила їхати на велосипеді, але згадала, як довго вона сьогодні добиралась на той бік річки.

- Аліно, Аліно! Ти на машині? – дівчина підбігла до Аліни і добермана Графа, що вийшли якраз на прогулянку, - мені потрібна допомога.

- Звичайно, а що сталось?

- Я майже знайшла свою пропажу: Мохіто і Джері. – схвильовано відповіла Юля.

- Давай в машину! Граф ти з нами?

- Графф! - ну як він міг таке пропустити.

Автомобіль зірвався з місця і помчав на інший кінець міста. Через п’ятнадцять хвилин дівчата стояли поряд Миколкою і розпитували про усі подробиці його зустрічі з котом і собачам. Велика удача, що з ними був доберман. Граф одразу взяв слід і потягнув за собою усю компанію у бік ріки. Він понишпорив біля дороги, потім направився у траву. Аліна зняла з нього повідок і пес побіг уперед, ретельно обнюхуючи землю.

Джері і Мохіто не поспішаючи прямували вздовж ріки, хоча вони її не бачили, та добре чули запах води, і осоки. Кіт обдумував події останніх днів і дивувався тому, як раптово може змінитись життя. А собача безтурботно стрибало поряд з мріями про зустріч зі своєю Наталочкою.

- Мохіто, а тобі не здається, що тут хтось є? – запитав песик свого друга, - я ніби щось чую.

- Можливо, я теж відчуваю когось великого поряд.

Друзі прискорили крок, але тінь великого звіра їх наздоганяла. Вони перейшли на біг, та намарно – через секунду з осоки висунулась морда добре знайомого їм добермана.

- Графф! Куди так поспішаєте?

- Граф! Друзяко, ти як тут опинився?! - в один голос викрикнули мандрівники.

- Ми всі тут! Графф! Графф! – подав голос пес.

Через кілька хвилин уся компанія: Юля, Аліна, Миколка, Глафіра і Граф; стояли біля подорожніх.

Мохітику, розбійник, як ти міг так поступити, ну добре Джері ще зовсім малий, але ж ти дорослий кіт, ласкаво вичитувала «няня» дівчинка Юля.

- Мяу! – терся об її ноги кіт, як же добре, що вона їх знайшла.

Джері сумно похнюпив носа, бо його мріям про скору зустріч не судилось збутись. «Ой, треба ж повідомити сім’ю спанієля, щоб не хвилювались» - подумала дівчина і схопилась за телефон.

- Ало, добрий день! Це Юля вам телефонує! Ми знайшли Джері і мого кота теж! – радісно випалила Юлька.

- Привіт! Це чудово, а де ці мандрівники були? – пролунало запитання на тому кінці.

- Та далеченько зайшли. Я їх знайшла біля дороги, яка веде з міста, біля ріки, уточнила вона.

- Дивно, цією дорогою ми їздимо на дачу до бабусі. Не може бути, щоб тварини направлялись туди, здивувались батьки Наталочки.

- А раптом? – лукаво підморгнула котові Юлька, Ну що ж тоді доведеться їх відвести до місця призначення. - скиньте мені адресу на телефон.

Всі в машину, скомандувала Аліна, власниця автомобіля. І вже за кілька хвилин машина забита людьми і тваринами їхала за місто.