Сила дружби

З самого ранку дівчинка Юля працювала не покладаючи рук і телефону. Вона згадала про фотографії з Мохіто та Джері. Їй дуже хотілось вірити, що вони десь разом мандрують. Тому поділилась у соцмережі своєю проблемою з друзями і попросила про їхню допомогу у поширенні інформації. Потім роздрукувала зображення тварин на батьковому принтері і поїхала велосипедом розклеювати фотографії по місту. Звичайно там Юля вказала свій номер телефону. Вона дуже сподівалась, що хтось їх міг бачити і небайдужі люди повідомлять їй про це.

А ранок мандрівників почався з повернення Глафіри до дому. Вони попрощались із жабеням Грициком і втрьох пішли в бік дороги. Вранці, через шум машин, було добре чути куди треба іти. Морська свинка постійно теревенила. «Але й балакуча, ніби не наговорилась з ніч із зеленим» - думав Мохіто.

- Ой, ви уявляєте, Грицик мене запросив у гості, сказав, що буде радий знову послухати мої історії.

- А якщо ти знов заблукаєш? - запитав Глафіру спанієль.

- Ну що ти! В мене фотографічна пам’ять (це слово вона чула по телевізору), я запам’ятовую усе з першого разу!

- Тоді точно знайдеш дорогу наступного разу – перебив балакучу супутницю Мохіто.

Приятелі дістались до дороги, обережно перейшли по пішохідному переходу, як звеліла морська свинка. Вона й справді багато знала і про правила дорожнього руху теж. За дорогою починався новий район міста. Мохіто навіть не міг собі уявити, яке воно величезне.

- Я живу он в тому великому будинку, в нас велика сім’я, але найбільше я товаришую з Миколкою. Ми з ним граємось, він мене годує і чистить клітку дуже хороший хлопчик, - швидко намагалась розказати історію свого життя морська свинка.

- Тобі дуже пощастило, насуплено промовив кіт. - від її теревень у нього закипав мозок, але він пообіцяв даму доставити до дому, а обіцянки кота Мохіто – непорушні.

- Глафіра! Глафірочка! Глаша! – на компанію летіло скуйовджене хлопча, - де ти поділась? Я тебе вчора цілий вечір шукав, і сьогодні встав раненько і побіг на вулицю. Я дуже хвилювався за тебе.

Малий схопив морську свинку на руки і міцно притиснув до грудей. «У-і» - тільки змогла пискнути тваринка у відповідь. Нарешті хлопчик звернув увагу на кота і песика, які супроводжували Глафіру.

- Ой, а це хто?

- Уі, - відповіла морська свинка.

- Як добре, що ти знайшлась, а то я вже збирався іти на твої пошуки. Ось, поглянь, я взяв із собою бутерброди, чай і цукерки – раптом пошуки б затяглись, а я зголоднів, - так само, як і його улюблениця хлопчик багато і швидко говорив, - але якщо ти уже тут, то я свої запаси віддам твоїм знайомим, окрім цукерок, звичайно, - Миколка акуратно виклав на траву хліб з маслом та ковбасою.

- Уі, ви бачите, який він добрий, я ж вам казала! - крутилась на руках у хлопця Глафіра.

- Прекруасний, пречудоувий, - муркотів Мохіто біля несподіваного сніданку.

- Так, так найкращий, - лопотів вухами спанієль заковтуючи куски хліба з маслом.

- Прощавайте, друзі, я буду за вами сумувати! – пищала з обіймів хлопчика морська свинка Глафіра.

Кіт і собача з’їли все до останньої крихти. Вони бадьорим кроком направились ближче до ріки, щоб дотримуватись того напрямку, який їм вказав ворон Маргарин. «Як все вдало скінчилось» - міркував Мохіто – « і тієї балакухи позбулись, і поснідали – тепер можна спокійно іти далі».

Хлопчик Миколка радісно поспішав до дому, хоча будинок було видно з далека, та щоб наблизитьсь до нього йому треба було пройти ще майже квартал. Морська свинка з цікавістю спостерігала за перехожими аж раптом на стовбі вона побачила знайомі мордочки. Звісно там уже встигла побувати Юлька й наклеїти свої оголошення про допомогу. Глафіра почала крутитись на руках в хлопчика так активно, що він її не втримав і тваринка гепнулась на асфальт .

- Уі! У-і! – пищала морська свинка, бігаючи навколо стовпа з оголошенням.

- Глафіра, що з тобою? Ти не захворіла часом? – стривожено запитав Миколка.

- Уі! У-і! – продовжувала привертати увагу хлопчика до зображення своїх нових знайомих.

- Ого, ти дивись! – нарешті він зупинився біля зображення звірят, та це ж твої друзі, з якими я тебе зустрів, - здивуванню хлопчика не було меж.

Він схопив свою улюбленицю на руки і чимдуж побіг, назад, туди, де залишились Мохіто і Джері. Та намарно, їх там уже не було. Миколка засмучено повертався назад, адже як би він раніше сюди прибіг, то можливо зміг би допомогти котику і цуценятку повернутися до дому. «Телефон! Там був номер телефону!» - згадав хлопчик і знов зі всіх сил кинувся, але тепер до оголошення. Глафіра тільки стривожено попискувала у нього на руках, бо від цих шалених ривків у неї уже паморочилось в голові, та заради друзів вона здатна була потерпіти.

Тим часом Юлька почала отримувати перші повідомлення про своїх утікачів. Їй писала студентка, яка бачила сірого кота, малого спанієля та добермана на автобусній зупинці. Дзвонив сторож автобази, що теж зустрічав на своїй території дивну парочку. Один чоловік, який ввечері рибалив на річці, повідомив дівчинці, що пригощав рибою дуже симпатичного кота з очима кольору лайма.

«Цікаво, куди вони ідуть?» - ламала вона голову над питанням.