Маркіза

Кіт і собака підішли до Джері й сіли поряд. Вони мовчали, кожен думав про те, що робити далі. Джері був у розпачі, адже він не знайшов навіть сліду своєї Наталочки. Мохіто вирішив допомогти малому у пошуках, бо ж знов десь чкурне, а там хто знає що з ним може статись. Доберман Граф міркував – що йому вже треба поспішати до дому поки його не почали шукати.

- Дрррузі, мені вже час повертатись, далі я з вами іти не можу, - сказав доберман, - будьте обережні.

- Будемо, будемо. Я скоро повернусь, от тільки дрібноту доставлю до пункту призначення, - намагався якомога безтурботніше попрощатись із псом Мохіто.

Хоча кіт, на справді, зовсім не знав, що йому робити і куди іти. Та показати другу свою невпевненість він посоромився.

Довго прощатись не стали і Граф одразу направився в сторону їхнього двору. Кіт з цуценям залишились стояти на зупинці, вони відішли трохи в бік, щоб порадитись про подальші свої дії.

- Ну, куди тепер? запитав Джері, - мені вже просто не терпиться потрапити до дому.

- Ого, який ти швидкий, роздратовано відповів Мохіто, - як би ж я знав, то одразу б тебе туди відвів.

- Ну, Мохітику, не злись, я дуже радий, що ти мене знайшов, тепер мені зовсім не страшно, адже ти такий розумний і обов’язково щось придумаєш.

Кіт не був так позитивно налаштований, бо знав, що їх чекають нелегкі випробовування.

До автобусної зупинки почали сходитись люди. Мохіто подумав, що транспортом буде легше добратись за місто і вони обережно протиснулись між пасажирів. Мандрівники заховались під заднім сидінням автобуса, щоб їх ніхто не побачив. Попри те, що тваринам не потрібні проїзні квитки – не личить коту і собаці їхати «зайцями». Подорож тривала, Джері задрімав, а Мохіто хвилювався, що вони все далі і далі віддаляються від дому. І хоч він не домашній кіт, та все таки його двір був тим місцем, де Мохіто любили і чекали.

Протягом усієї поїздки транспорт кілька разів зупинявся і люди виходили, або заходили. Через деякий час автобус затих і скоро в середині нікого не залишилось. З останніми пасажирами вислизнули і наші «зайці». Озирнувшись довкола вони ніяк не могли второпати, куди ж їх привезли. Там було безліч автобусів, пахло бензином та пилюкою.

- Апчхи! Що це? Дача? А де всі? – засипав питаннями кота песик, - коли я вже побачу свою Наталочку?

- Бач, який нетерррплячий, - відмахнувся від цуцика кіт, - зараз когось знайдемо, хто зможе підказати куди нас занесло.

Мохіто обережно почав обнюхувати усе навколо себе. Там були автобуси, схожі на той якому їхали мандрівники, були ще інші великі машини, такі, що навіть страшно до них наблизитись. Друзі – кіт попереду, за ним слід-у-слід тихенько підкрадався Джері (він все таки мисливський пес); наблизились до невеликої будівлі біля забору.

- Стоп! Стій тихо, - прошепотів Мохіто до свого молодшого товариша, - я когось там бачу, заховайся під тією машиною і чекай на мій сигнал, усе зрозумів?

- Так, - зовсім тихо пропищав малюк.

На ящику із піском дрімала велика руда кицька. У променях вечірнього сонця її шерсть стала схожа на вогонь. «Ого, яка краля,» - подумав котяра. Його лаймові очі виблискували вогниками, хода стала пружною і пластичною – красунчик, одним словом.

- Вечіррр добрррий, пррррекрасна пані – якомога впевненіше промуркотів коцюр, дозвольте відрррекомендуватися – кіт Мохіто!

- Мо хто? – зневажливо перепитала кицька лише привідкривши одне око.

- Мо-хі-то! – повільно по складах промовив кіт, зробив паузу, а потім додав – чи не ощасливить мене сама прекрасна, яку я тільки зустрічав, кицюня своїм ім’ям?

- Ххххам! – засичала господиня подвір’я, - та як ти насмілився? Я тобі не якась там кицюня! Я Маркісса!

- Тихо, тихо, я дуже вибачаюсь. Просто я ще ніколи не бачив такої красуні і трохи розгубився, - намагався виправити ситуацію Мохіто. Компліменти подіяли і Маркіза трохи заспокоїлась.

- Але все одно, тобі ніхто не дозволяв вдиратись у мої володіння. Я тут головна і іншим котам сюди заходити не дозволяється, - кицька трохи перебільшувала, але дуже вже їй хотілось похизуватись перед цим велетнем.

- Та я не навмисне, в мене непередбачувані обставини, навіть можна сказати біда, - жалісливо прошепотів кіт, - я заблукав та ще й не один. Тут зі мною один малий, він шукає дорогу до дому – загубився. Розумієш я пообіцяв йому, що відведу його туди, куди треба, а справжні коти слів на вітер не кидають! – піднесено закінчив свою промову Мохіто.

- І куди ж вам треба? – зацікавилась кицька, - невже твій малий живе на автобазі?

- Та ні, я вже тобі сказав, що ми тут випадково опинились. Нам треба на дачу, а це за містом, таємничо продовжив кіт.

- На дачу? А що це таке? Я ніколи не чула, я взагалі далі свого господарства не виходжу, багато тут справ, розумієш? – для більшої ваги своїх слів додала Маркіза.

- Аякже, я у своєму дворі теж завжди дуже зайнятий – нічого без мене не вирішується. Мені навіть важко уявити, що вони там роблять, точно пропадуть, - підтримав бесіду фантазер, - але, як ти розумієш я мушу закінчити місію по порятунку мого підопічного! – ще більш натхненно промовив Мохіто.

Кицька подивилась на свого гостя зверху вниз і промовила:

- Ну гаразд, може я і знаю когось, хто вам може підказати, де ці загадкові «дачі».

- Це було б прекрррасно, задоволено промуркотів рятівник.

- Показуй свого «загубленця» чи як там його називати? – звеліла гордовита Маркіза.