«Вусатий нянь»

Бути нянькою не просто, а бути «вусатим няньом» для гіперактивного цуценяти – це неймовірно складно. Особливо одному вільному коту. Ви вже зрозуміли, що усі клопоти по вихованню юного гостя, лягли на плечі коту Мохіто. Звичайно, і доберман Граф, під час своїх прогулянок, ділився собачими премудростями з малим Джері.

В цуценяти прокинувся інстинкт мисливця: він влаштовував засідки на голубів, гавкав на машини і велосипедистів, цілими днями ганяв по подвір’ю і рив ями у самих дивних місцях.

«О тепер я розумію, як ця дрібнота втікла від тих волоцюг – він же просто згусток енергії» - міркував Мохіто, спостерігаючи за тим, як вухатий розбійник ганяє, розморених полуденним сонцем птахів.

«Мохіто, друже, звідки взявся цей монстр? Ні хвилини спокою!!!» - обурено гулькав голуб Гордій. «Я жжжбентежена, я ображжжена, це чудовисько не дає мені пригоститися з твоєї тарілки, Мохітику!» - емоційно засмучувалась муха Христуня.

Кіт, не відповів, бо вважав, що так їм і треба – щоб були в тонусі, а то вже зовсім розжиріли від спокійного життя. І взагалі, цей малий йому подобався.

Через кілька днів, збуджена Юлька вибігла на вулицю. Вона радісно підстрибувала, ну зовсім, як маленька дівчинка. «Ось, Мохітику, знайшлась сім’я нашого Джері!” – вона задоволено показала йому на моніторі телефону фотографію симпатичних людей, серед яких була маленька дівчинка з руденькими кісками. Цуцик ніби відчув, що мова про нього. Він підстрибував, пищав так йому кортіло дізнатись усі новини.

- Ну, що там, Мохіто, скажи!! Вони знайшлись? – нетерпеливо дзявкав Джері.

- Знайшлись, знайшлись, заспокойся, - муркотів кіт біля своєї Юльки.

Тим часом дівчинка продовжувала:

- Вони дуже зраділи, особливо Наталочка. Мама з татом дзвонили і дякували, за те що ми потурбувались про малого, - розповідала дівчина.

- Мрр, - сумно відреагував Мохіто, на інформацію, щось йому зовсім не хотілось відпускати Джері.

«Певно стаю старим і сентиментальним» - подумав кіт і подивився на вухатого розбійника, як його усі прозвали у дворі.

- Та знаєш, Мохітику, тобі ще трохи доведеться побути «вусатим нянем», бо тих людей зараз не має у місті. Розумієш, вони завезли Наталочку до бабусі на дачу, а самі поїхали у відрядження на цілий місяць. – сказала Юлька.

- Мурраааа !!!– кіт неймовірно зрадів, що цей бешкетник, ще трохи з ними поживе. Цілий місяць – це ж так довго! Для людей може й не дуже, а от для тварин, щось і є.

- Що? Що? Коли вже до дому? – продовжував стрибати Джері розмахуючи своїми спаніелячими вухами.

- Та зачекай, малий, не поспішай, тобі доведеться ще трохи пожити у мене, - кіт Мохіто був певен, що дрібнота теж зрадіє такому повороту подій.

- Я… я…. я хочу до дому, до моєї Наталочки, - засмутився песик.

- Але ж як? А ганяти голубів, а рити ями, розважатись, бешкетувати? Ти хочеш усе це проміняти на сюсіпусі? – задав питання Мохіто.

- Так, так мені вже набридло усе це я хочу повернутись до своїх. Я навіть згоден, щоб мене помили отим смердючим шампунем від бліх, - відчайдушно гавкав спанієль.

- Та почекай, не психуй, розумієш, малий, вони поїхали далеко, твоя подружка, у бабусі на дачі, а це за містом. Через місяць тебе заберуть, от і все. – заспокоював підопічного кіт Мохіто.

- Місяць! Ти собі уявляєш, як це довго? Це ціле життя! Наталочка мене забуде, а я … я не витримаю розлуки з нею, - і театрально повалився на траву.

«Хе-хе, моє виховання» - посміхнувся «вусатий нянь».

- Або знаєш, я піду її шукати, я нічого не боюсь! – викрикнув Джері.

- Не гарячкуй, іди відпочинь, а завтра поговоримо, - спробував відовлікти малюка кіт, а сам подумки надіявся, що той наступного дня усе забуде. Воно ж іще мале.