- Ой, не можу, ти бачив, якого вони дали драла! – весело звернувся Мохіто до «бойового побратима».
- Так і є! Хе! Хе! Гарно розім’ялися! – так собі йшли і розмірковували домашній улюбленець і дворовий кіт Мохіто, які тепер, уже напевне стануть товаришами.
- Ну що? Тепер розберемося з нашим цуциком? – запропонував Мохіто.
- Пішли, відповів йому Граф.
Собача ще досі тремтіло від страху, він і досі не почувався у безпеці.
- Так, так, хто тут у нас? – запитав доберман.
Він був такий великий і грізний, що малюк звернувся у клубок.
- Та не бійся, ти, так, ми тобі нічого не зробимо, запевнив, спокійним голосом його кіт.
- Відповідай: хто такий, звідки, і як втрапив у цю халепу? – сер’йозно продовжував благородний собака.
- Я, Джері, мене подарували дівчинці Наталочці, вона дуже добра: годувала мене смачненьким, гуляла зі мною, гралась і я за нею сумуююююю – запричитав малюк.
- Ага, то ти домашній! А що робиш на вулиці? – уточнив Мохіто.
- Я тільки хотів подивитись що там за кущами і загубився, я ж такий маленькийййййй – знову розрюмсався Джері.
- Припини вже скиглити, ти ж собака і вже майже дорослий, розказуй, як зустрівся з цими волоцюгами? – гримнув на нього Граф.
- Я їсти хотів, ішов, ішов, шукав свою подружку, а там була закопана кісточка, вона так смачно пахла, а я голодний, а тут вони, сказали, що з’їдять мене замість кісточки… ой бідний я біднииииий – продовжив свою сумну «пісню» песик.
«Граф! Граф! До мене!» - почув голос своєї подруги Аліни, яка уже почала хвилюватись куди подівся її улюбленець доберман.
- Так, Мохіто, розберись з цим малим, а мені вже час іти. Тримай мене в курсі, домовились? – чітко вимовив Граф.
- Добре іди уже до матусі, домашнє цуценятко! – пожартував Мохіто над своїм новим приятелем, бо він був незалежний та волелюбний кіт.
- До зустрічі дрррузі.
«Що ж мені робити з цією дрібнотою?» - розмірковував кіт Мохіто. Те що його треба якось повернути до дому і так було зрозуміло, але як це зробити. Цуценя знов жалісливо заскавчало.
- Ну добре, пішли я спочатку тебе нагодую, нещастя, - добродушно промовив Мохіто.
- Ой, це було б дуже добре, а то я від цих хвилювань ще більше зголоднів, - зрадів Джері.
Вони пішли в затишний куточок подвір’я, де коту добрі сусіди виносили щось попоїсти і завжди була чиста водичка. Собача жадібно накинувся на їжу і за кілька хвилин усі запаси були знищені. Не залишилось ані крихти. «Ого! Це ж треба, такий малий, а скільки з’їв! Нічого мені не залишив. Треба з ним щось вирішувати» - поки Мохіто думав свої сумні думки Джері від пережитого стресу зморив сон і він, примостившись під кущем мирно заснув.
Кіт задумався про свої подальші дії і єдине, що спало йому на думку, це була ідея просити допомоги у своєї подруги Юльки. Але як? Як їй про це розповісти, адже всім відомо, що люди не розуміють мови тварин.
Тим часом у двір вийшла дівчина, яка, на думку кота могла виручити його у цій ситуації. Вона примостилась на лавці у затінку і щось собі там клацала у телефоні. «О, знов дивиться в ту чорну коробочку, ну що там такого цікавого?» - обурено вистрибнув на лавку котик і почав лащитись до своєї подружки.
- А, Мохіто, привіт, друже, - Юлька погладила його по сірій голові.
- Мрррр, відповів Мохіто із задоволенням підставляючи спинку.
- Як твої справи? Чим займався? – дівчинка так завжди його запитувала, але він їй нічого не міг розповісти.
Кіт зістрибнув з лавки і почав тертись об її ноги, ніби запрошуючи кудись піти.
- Ти що? Щось хочеш? Може ти голодний? Чи закінчилась вода? – схопилась подружка.
- Мррмяу! – ніби у підтвердження її слів голосно видав Мохіто.
- Ну тоді ходи, подивимось, що там у тебе робиться, - вона підвелась і пішла в ту частину двору, де була «котяча їдальня»
Юля побачила, що весь посуд був абсолютно порожнім, а ще поряд у кущах спав, якийсь не знайомий їй песик. Він був такий гарненький. «Який мімішний спаніельчик» - подумала дівчинка. Так, так, це дійсно було цуценя породи спанієль.
- Звідки він тут взявся? Мохіто ти щось про це знаєш? – вона запитала у кота. Той подивився на неї своїми лаймовими очима і знов потерся об її ноги, підштовхуючи ближче до кущів.
- Мррмяу, - відповів він.
Дівчина взяла песика на руки, погладила, а він тільки смішно засопів у сні, напевно йому снилась, що він дома зі своєю подружкою Наталочкою. Та прокидатись собача і не збиралось – втомилось. На шиї в малюка був шкіряний ошийник, де великими літерами написано – Джері.
«Ага, то ти Джері» - радісно вигукнула Юля – «напевно в тебе є сім’я, яка хвилюється і сумує». Вона добра дівчинка і тому одразу почала думати про те, як допомогти песику вибратись з цієї халепи.
- Ну що, Мохіто, звернемось по допомогу до Інтернету? – Юлька підморгнула своєму вусатому другу.
- Мррмяу – скептично м’явкнув кіт.
- Нехай поспить, а потім ми щось придумаємо, сказала дівчина, - вмощуючи маленького сонька у затінку кущів.
Уже вечором, ситі, бадьорі тварини позували на імпровізованій фото сесії. Мохіто просто так, бо він красунчик, а Джері, бо дуже хотілось до дому. Кіт не міг второпати, як це може допомогти їм, але якщо Юлька каже, що так треба, значить, треба, їй краще знати, адже вона уже майже студентка.