Знайомство

Посеред гамірного міста причаївся затишний зелений дворик. Неформальним господарем симпатичного подвір’я усі вважали великого сірого котяру. Ім’я він мав дуже літньо-прохолодне – Мохіто. Назвала його так одна дівчинка, яка мешкала зі своїми батьками та молодшим братиком на першому поверсі будинку.

Коли ще зовсім юний котик приблудився до цього двору, кілька років тому, діти почали його підкормлювати усілякими смаколиками і та сама дівчинка (яка зараз стала уже зовсім дорослою панянкою) дала нашому красеню ім’я Мохіто. От і причепилось призвісько до котика. А на запитання чому саме таким ім’ям Юлька (так звали дівча) обізвала приблуду, вона відповідала просто: «по-перше я дуже люблю цей напій, а по-друге?.. по-друге, бо він має очі часом як лайм, часом як листочок м’яти».

Ох і був цей Мохіто злодійкуватий та шкодний, бешкетник одним словом. Скільки разів сусідська баба Марія погрожувала йому всіма земними карами за набіги на запаси харчів, які вона зберігала на балконі. А вчитель музики, Олег Іванович, частенько мучився безсонням через котячі серенади у себе під вікном, певно так котяра йому мстився за музичні «непорозуміння», якими мучили жителів будинку учні, що приходили на приватні уроки. Але, на справді, кіт Мохіто був улюбленцем усіх мешканців і ніхто на нього довго не міг сердитись.

«Ой, погляньте, іде моя Юлька-дівулька, але й гарна виросла – справжня пані» - так думав собі кіт Мохіто, «інспектуючи» подвір’я з гілки старого клена, який ріс прямо посеред двору. На вулиці була весна, але не та весна, коли в котячих венах закипала кров і звала його у нічні походи по сусідських дахах і підвалах, а така весна, що майже літо. Ще не спека, але вже й не прохолодно. От і ніжиться наш котик під променями лагідного сонечка та й споглядає на життя у своїх володіннях.

А тим часом його подружка Юлька майже дійшла до свого під’їзду. Симпатична білявочка в шортиках і модних кєдах задумливо поспішала до дому. Напевно їй є про що думати, бо ж випускниця все таки: усякі ЗНО, випускний, туфлі, сукні, зачіски. Мохіто про це мало що знав, але частенько чув, як дівчина про це говорила по телефону зі своїми подружками. Зараз вона уже мало на нього звертає увагу, а раніше, коли була меншою вони часто разом проводили час у дворі. Усіляке було за його пам’яті. Якось він допомагав їй закопувати щоденник з поганою оцінкою, а ще колись втішав Юльку, коли та побилась з хлопцями з чужого двору. О, тоді була історія, це ж треба було поцапатись з хлопчиськами, які живуть у тому будинку, де усім заправляє дворовий кіт Мурчик (ха-ха та він справжній Мурчало) зі своїми посіпаками. Дуже паскудне товариство, на думку кота Мохіто, та й певне люди там живуть такі ж неприємні. Мала довго плакала за кущами. А зараз що? Та нічого. Вона, то десь біжить у справах, то теревенить по телефону, або сяде на лавці і все щось тикає пальцем в свого постійного товариша, з яким не розстається ні на хвилину. Сумно це…

Розмірений полуденний відпочинок був перерваний собачим гавкотінням. Що є духу у двір залетіло невелике собача за яким гналось два злющих пса. Неподобство збентежило кота Мохіто, бо дуже він не любив, коли в його володіннях зчиняють гармидер. Тим більше, якщо чужинці нападають на дрібноту, ще й двоє на одного.

Тим часом на прогулянку вивели сусідського добермана з благородним ім’ям Граф, який зазвичай дивився на всіх зверху вниз і лише іноді міг подати голос, та робив він це напрочуд кумедно: «граффф-граффф-граффф!». Аристократ, одним словом. Таке сусідство коту не дуже подобалось, але то пусте, бо з Графом вони тримались на відстані і ворогами не були.

«Чудово, це те що треба» - подумав собі Мохіто і ніби звалився з гілки на землю. Приземлився він дуже вдало прямо між жертвою і його переслідувачами. Пси здивовано зупинились, як вкопані, від такого нахабства вони просто отетеріли.

- Добррррого дня панове, - промурчав Мохіто ліниво потягуючись.

- Рррррав, ти хто такий? Тобі що жити набридло? – погрозливо загарчали незвані гості.

- Та я так, спав собі тут на дереві, а ви своїм шумом мене розбудили, так що я з переляку, аж упав, – хитро примружившись кіт продовжував вивчати волоцюг.

Він чув, як за його спиною відхекується собача. «Хребтом відчуваю, що тут щось не чисте і малий дуже боїться, та й не дивно бо вони якісь не адекватні (це слово він почув, коли два сусіда сварились через невдало припарковану машину)”- в голові Мохіто виник план і він продовжив:

- А, що, вибачаюсь, трапилось? Чому такий гвалт?

- Слухай, ти, вали з відси, не лізь у чужі справи!!!! – ще дужче загарчали собацюри.

- Але ж перепррррошую, ви, панове, увірвались на мою терррриторііію, і я хочу знати у чому справа, – Мохіто повільно закінчив свою промову і знов заліз на дерево, про всяк випадок, бо хоч він і войовничий кіт, та подужати двох собак, ой, як не просто.

Пси розгубились, їм не вдавалось вирішити що робити далі: чи то закінчити погоню і нарешті покінчити з цим нахабним малим, чи то провчити цього, ще більш нахабного, котяру, щоб знав своє місце. Від такої невизначеності вони почали люто гавкати. Собача від страху притислось до землі і закрило лапками очі та вуха, а кіт Мохіто погойдуючи хвостом наче маятником, спокійно дивився з гори в низ на цей приступ злості, бо знав, що скоро цим порушникам спокою буде не солодко.

Аж раптом із-за клена вийшов доберман Граф і без жодного звука став спостерігати, за тим коли вже у цих волоцюг закінчаться сили і вони звернуть на його присутність увагу. Натхненні своєю непереможністю собацюри нарешті вирішили покінчити зі своїми противниками, авжеж легко бути сильним, коли тобі протистоять менші і слабші. Та не так сталося, як гадалося.