Як мураха підкорила Говерлу

     Одна маленька мураха мріяла підкорити Говерлу, найвищу гору українських Карпат. Втім, страх і невпевненість у своїх силах ставали їй на заваді. Щоразу дивлячись знизу на цю величну гору, мураха затамувавши подих, уявляла, як вона підіймається на вершину. 

Одного ранку, вийшовши зі своєї домівки, мураха знову поглянула на Говерлу, яка щоразу наче закликала її - "підкори мене". "Йди до мене." "Я чекаю на тебе".  Не маючи жодних сил пручатись своєму покликові, маленька комаха врешті наважується здійснити свій задум.

Вона зібрала собі торбинку, в яку поклала компас, щоб не заблукати, воду та деяку їжу, і вирушила на зустріч своїй мрії.

Крок за кроком, мураха йшла наспівуючи свою улюблену пісеньку: “Я мураха працьовита, добра я, не гордовита. Я йду, я не боюсь, вперед лише своїй цілі дивлюсь”.

- Хто, це тут, так голосно співає? - раптом, запитав хтось.

- Це я, мураха. - злякавшись сказала та.

Із-за дерева поважно висунувся ведмідь. 

- Не бійся мене, не розчавлю.

- Та я і не боюсь.

- Не обманюй, ось як тремтиш вся. - промовив ведмідь.

- Я, я просто не очікувала тебе тут побачити.

- Ха-ха. Все гаразд, я добрий мишко. Куди ти так мандруєш? - запитав ведмідь.

- На Говерлу. - з гордістю відповіла мураха.

- Он як! А сил вистачить, вибратись на гору, такій маленькій, дрібній комасі?

- Вистачить. Ось зараз відпочину трішки, поп’ю води й піду далі. Підеш зі мною? - запитала у ведмедя, мураха.

- О ні, я краще зостанусь тут. Оскільки вже не маю стільки сили, коли ще був молодим. - відповів ведмідь.

- Ну гаразд, тоді я піду далі.

- Нехай щастить тобі, мурахо. - сказав ведмідь.

- Дякую. Бувай здоровий.

Мураха вдихала свіже, чисте повітря, почуваючись щасливою. Вона йшла і насолоджувалась неймовірною красою Карпат, її краєвидами, річками та галявинами на яких влітку росте багато ягід.  Коли вона побачила кущики суниці, малини та чорниці, зупинилася перепочити та покуштувати таке улюблене листя ягід.

- Ум, як смачно. Неможливо відірватись.

- Ти, чого тут товчешся, не даєш відпочити мені, с-с-с? 

- Ой, вибач, я тебе не помітила. - промовила мураха.

- С-с-с, я зміючка. Приємно познайомитись.

- Не можу сказати тобі цього ж, адже ніколи вас не любила. 

 - Чому це? Чим ми такі тобі неприємні?

- Ви кусаєте і ваша отрута є небезпечною для життя. - відповіла мураха.

- Ми просто так не кусаємо, лише якщо на нас встануть. Це ж боляче як, с-с-с. 

- Ну можливо і так.  Але мені однаково потрібно йти.

- Ти прямуєш на Говерлу? - запитала зміючка.

- Саме так. Хочеш зі мною, як-не-як, а удвох веселіше?

- Та ні, мені й тут добре. 

- Тоді бувай. 

- С-с-с успіху тобі, мурахо.

- Дякую. - відповіла й попрямувала далі. 

Чим ближче залишалось до вершини, тим більше сил покидало мураху. Проте Говерла, наче все закликала та й закликала її - "ще трішки. Ти можеш. Я вірю в тебе. Ти сильна". Але в одну мить, мураха подумала, що в неї знову нічого не вийде й вона так і не добереться до своєї мрії. Вже зовсім похнюпивши свого носика, мураха ледь лізла, коли її наздогнала пташка.

- Ти чого тут вовтузишся? - запитала та.

- Я не маю вже жодних сил йти далі. - відповіла безсило мураха.

- Та чого там. - процвірінькала пташка.

- Тобі добре, ти вмієш літати. Скільки хочеш і куди хочеш.

- Це лише так здається на перший погляд, по-всякому буває. Відпочинь собі, зроби ковток карпатської, цілющої, джерельної води, тобі відразу стане легше, ось побачиш.

Справді, зробивши ковток смачної, прохолодної води, мураха відчула приплив енергії. З новими силами вирушила підкоряти найвищу гору України.

Завдяки цілющій воді, допомозі й підтримці пташки, мураха дійшла до всім відомої Говерли. 

- Величезне тобі дякую, пташко. 

- Будь ласка. Адже завжди потрібно допомагати один одному. 

- Звісно. - погодилась мураха. А ще я хочу подякувати Говерлі, за те, що вірила у мене.

- Ласкаво прошу у гості. - мурасі здалось, що це до неї промовила сама вершина.

Вона почала бігати, радіючи своїй перемозі. Від побаченої краси в мурахи перехоплювало подих.

-  Як же тут красиво. - вигукувала вона. 

Маленьке гірське селище, безліч стежок, струмочки гірських річок, щоразу тішать око своєю неземною красою. Забирають денну втому, даруючи спокій.