Жаба в чужому болоті

Всі на світі знають, що кожна жаба своє болото хвалить. Та серед численної когорти земноводних знайшлася особлива зі схибленою уявою, комплексом травмованої психіки та синдромом поліфонічної упередженості. Звали ту жабу Бяка. Вона осібно сиділа в гущавині очерету на комашиній дієті й зрідка сумно квакала, проклинаючи день і час, коли народилася в цьому занедбаному провінційному болоті.

– Ква-а-а-а-а, мене тут не цінують, – жалілася Бяка великий синій Бабці. Опуклі очі хижачки видивлялися комашню.

– Ти чого випендрюєшся? – ліниво питала чимала комаха. – Сиди й хвали болото. Воно мале й смердюче, зате своє. Он Линок задоволений, в куширі сховається і губами плямкає.

– То – риба, а я – жаба! – репетувала Бяка. – Мені дихати нічим у цьому болоті, мені простір потрібен, аудиторія! В мені пропадає творча натура! Я вичерпала себе тут, я скоро здохну, втоплюся, повішуся в очереті, дам себе з'їсти лелекі!..

– Дурна жабо, – деренчала прозорими крильцями Бабка, – гадаєш, у Великому болоті краще? То пливи до вузької затоки, куди впадає річечка, нею дістанешся крутого повороту, а потім пішки через ліс. Я туди не літала: далеко, але кажуть, що там справжнє жаб'яче царство. Живуть шикарно, їдять смачно, кожного вечора влаштовують бенкети. Подорож небезпечна, бо в річці чатують Щука та Окунь, а ще доведеться стрибати по сухій землі. Рухайся вночі, бо вдень загинеш.

– Я обов'язково розкажу про тебе в чужому болоті, якщо доберуся до нього, – Бяка отримала шанс потрапити в рай. Байдуже, скільки часу витратить на мандрівку. Байдуже до уявних загроз. Тісно жабі в рідному болоті, тому без вагань покине смердючу домівку, аби переселитися в простору, духмяну, повну принад нову. Треба негайно вирушати назустріч яскравому й насиченому творчістю життю. І Бяка послухалася поклику природи, вилізла з очерету, на прощання квакнула особливо сумно та й попливла вздовж берега до горловини болітця, стараючись не попадатися на очі колишнім подругам, котрі організували хорову капелу й надвечір змагалися поміж собою в стилі «хто кого перекричить». Неподалік на одній нозі стояв Лелека, видивляючись ситну вечерю. В  куширі вовтузився жирний Линок. Всім добре в болоті, одній Бяці не сидиться, пригод заманулося.

– Гей, Линок, пливи зі мною до Великого болота! – жаба вербувала спільника, адже самій лячно починати важку мандрівку.

– Це ти, Бяко?! – Линок висунув оливкове дрібнолускате тіло з куширу. – Пливи собі, я тобі не спільник. Пузата жаба казала, що тобі огидне наше болото! Не подобається, шукай кращого життя, а передумаєш – квакай разом з усіма, – крутнувся Линок і щез під водою.

Бяка пробувала. Не склалося. Хотілося більшого. В рідному болоті жодної перспективи, а в чужому…

Найгучніше квакала Пузата. Її голос розносився далеко. Таку не перекричиш. Співати не вміє, а бачить себе зіркою першої величини.

– Верещи, вихваляй свою калюжу, а я створена для слави й поклоніння! – сміливо проквакала Бяка, хоча її ніхто не чув.

Лелека сумним поглядом провів потенційну вечерю, однак не ворухнувся й задрімав, стоячи на одній нозі.

Бяка, в захваті від власної сміливості, успішно перетнула крихітне болітце і потрапила в прохолодні води вузької каламутної річечки. Дрібні сонні карасики, сполохані енергійними рухами Бяки, тіснилися попід крутим берегом і зляканими поглядами проводжали незвану гостю.

– Куди це вона зібралася? – булькотіли з одного краю берега.

– Давно жаб у нас не бувало, – булькотіли з іншого.

Раптом щось велике  довгою торпедою пронеслося поруч з Бякою, клацнуло зубами:

– Кого я бачу?! Жаба!

– А ти хто?!

– Щука! Мало свого болота, то ти до нас приплентала! Геть, бо з'їм!

– Я в річці тимчасово, – згарячу бовкнула жаба.

– Ну ти й нахаба! – клацнула щелепами Щука й ледь не вхопила жабу. А та плиг-скок і на берег. Не дістане хижачка Бяку.

– Ну, постривай! Попадешся ще раз, зжеру! – Щука хвостом крутнула й погналася за карасиком.

– Не збрехала Бабка, – відхекувалася після погоні Бяка. – Може, повернутися, поки не пізно? Вихвалятиму, як усі, своє болото, житиму довго й щасливо.

Мить слабкості вилилася в розпачливе:

– Ква-а-а-а-а-а!

– Пугу! – з дерева злетіла велика птаха й закружляла над жабою. – Дурне створіння! Тікай, поки я сита, а то задавлю.

Сову Бяка знала, тому не сперечалася, а шубовснула у воду й рвонула якомога далі від хижаків.

– Всі мене зжерти хочуть. Хіба я смачна? Я – жертва обставин! Я жити хочу, мелодійно співати на святах і бенкетах!

Карасяча дрібнота пустотливо хихикала й ховалася по нірках, або ж заривалася в мул, рятуючись від зубастої Щуки.

Жаба швидко заморилася, енергійно відштовхуючись задніми лапами-ластами, але відпочивати ніколи, адже необхідно пливти до крутого повороту. Як на зло, його нема й нема. Може, Бяка в запалі перегонів з хижаком проминула його?

– Карасики рідненькі, скажіть, був поворот? – благала жаба помочі в сріблястих рибок.

– Заспівай нам, скажемо! – хором відгукнулися найсміливіші.