Коник Сумний

Під вечір жовто-рожеві хмарки застиглими краплинами висіли на густо-синьому полотнищі неба.

Кажани сірими тінями полювали на дрібних комах, а горобці метушилися поміж дерев, остерігаючись підступних котів.

До розложистого дерева прилетіла сімейна пара горлиць й сховалася в густому горіховому листі спочивати.

Зненацька вечірня тиша здригнулася від голосного скрипу. То Сумний коник, дочекавшись смерку, торкнувся «смичком» «скрипочки» й завів стрекотливу мелодію.

– Ох, почалося, – горлиця заховала голову під крило.

– Треба з ним щось робити, – підтримав дружину пернатий чоловік.

– Скоро десяток заспіває, – розчарувала дружина. – Що ти їм зробиш? Ми в темряві сліпі.

– Завтра підшукаємо інший нічліг, – діловито заявив чоловік.

– Де? Сезон співу коників і цвіркунів почався. Від них куди сховаєшся? Будуть деренчати аж до холодів.

– Ти права. Вдень пошукаю порушників і покараю.

– Як?

– Відберу музичні інструменти.

– Ну, спробуй, – краща половина дикого голуба задрімала.

А винуватець коник Сумний недовго співав соло. Скоро до нього приєдналися Великий, Плямистий, цвіркун Чорний, цвіркун Домашній. Повітря наповнилося різноголосим стрекотанням. Воно розносилося далеко й підбурювало решту коників ударити «смичками» по «струнах». Та все ж мелодія Сумного відрізнялася трагічною тональністю. Мабуть, під час зростання комахи «скрипочка» набула іншої форми, й від того мелодія була безрадісна. Це вплинуло на особисте життя коника. Сусіди на вишні, яблуні, груші знайшли собі пару, а Сумний, що мешкав у винограді, дотепер був один. Літо кінчалося, а з ним і надія на щасливі дні з подругою.

– Не прилетить половинка моя! – старанно виводив хитромудрі трелі Сумний. – Кому потрібен я! Скоро скінчиться пісня моя! Пропаду навіки я!

– З таким настроєм краще замовкни, – повз коника пролетів нічний метелик у пошуках квітів.

– Звідки взятися гарному? – Сумний перестав деренчати.

– Будь оптимістом, – повчала нічна комаха.

– Мені «скрипка» бракована в спадок дісталася. Не можу грати веселі пісеньки.

– Підправ інструмент. До жука Туруна сходи. Він порадить до кого звернутися, а може й сам щипчиками налагодить.

– Боюся, – Сумний забився під виноградний листок. – Боюся втратити свою «скрипочку».

– Ну то й сиди зеленою примарою, – розсердився метелик. – Щастя саме не прилетить. Його привабити треба. Ось, наприклад, я, – нічна комаха всілася поруч з коником. – Мене крила годують. Кругом жахлива конкуренція. Весь нектар з квітів нахабно випиває денна братія, а нам лишаються краплинки. Де справедливість? От і доводиться гасати в пошуках пристойного харчу. Гадаєш, легко всю ніч літати? – нічний захопився.

– Я не хочу їсти. Мені потрібна подруга, – зітхнула комаха.

– Ти мене, конику, погано зрозумів, – образився метелик. – Не в їжі суть, а в пошуку. В тебе є крила, тож лети й лови свою половинку, – нічною ракетою шугонув у темряву, тримаючись ближче до землі і якомога далі від кажанів.

– Легко казати, – коник завів нову імпровізацію, проте вона була до того тоскною, що сусіди заскрипіли загальним обуренням.

– Мене ніхто не розуміє, ніхто не любить, – Сумний замовк, прислухаючись до шаленства життя в передчутті неминучої осені.

Над виноградником пролітали кажани, на горіху спали горлиці, коники й цвіркуни потроху вгамовувалися. Запала тиша. Зірки цятками прокльовувалися крізь тонке простирадло пір’їстих хмаринок. Тонкий серпик місяця визирнув з-за верхівок дерев. Десь далеко брехали собаки, нявкали котики, а вгорі темним силуетом ковзнула сова. Ніч прийшла, а з нею спочинок.

Сумний заліз у гущавину листя й довго міркував над словами метелика. Може, дійсно покинути рідні місця, полетіти далеко-далеко. А якщо й там не знайде щастя. Вороття не буде.

Вранці сонний коник прокинувся від лопотіння крил.

– Звідси чув гидкий скрип. Тут ховається порушник, – чоловік-голуб виконував учорашню обіцянку покарати коника.

– Облиш. Коники всі однакові. В одного забереш «скрипку», сотні інших співатимуть, – протестувала дружина-горлиця. – Поки ти його знайдеш, інші склюють наш сніданок. Полетіли на сусідню вулицю. Там просипали пшеницю.

– Я швидко розберуся з одним негідником. Решта побачить й перестане вечорами скрипіти, – голуб усівся на шпалеру, витяг шию, намагаючись роздивитися коника в густому плетиві лози. Все одноманітно-зелене. Тільки грона рожевих ягід порушували ту зеленавість.

– Де ти сховався? Ану, покажися невдахо! – голуб обстежував кожен підозрілий закапелок, спускаючись до густої трави.

Коник мовчав, зачаївшись поміж двох листків. Поруч вовтузилася чимала пташка з гострим дзьобом. Треба було слухати метелика й вночі дременути в сусідній двір.

– Ну ж бо, покажися! – репетував чоловік горлиці. – Я тебе знайду! Гірше буде!

– Шукай того коника, а я полетіла. Дивись, до тебе кішка підбирається!