В очікуванні дощу

– Пити, – скиглив Огірок. На огудині безсило звісилися листочки.

– Коли вже той дощ пуститься? – охкав Помідор. На ньому достигали плоди.

Гарбуз мовчав, розкинувши листя в тіні дерев.

– Скоріше б, – приєднався до хору Баклажан. Він страждав найбільше.

Морква міцно сиділа в землі й боялася Хробака.

Цибуля на сусідній грядці відмовлялася рости без вологи.

– Хто-небудь, гляньте вгору, чи нема де хмаринки, – Огірок заклопотано поглядав на свої плоди, котрі почали скручуватися.

– Я сиджу в землі й нічого не бачу, – сердито буркнула Морква. Оранжевий коренеплід заздрив Огірку, який весь назовні.

– Мені погано видно, – озвався Гарбуз.

– Спитай у Винограду, – порадив Баклажан. – Ти до нього ближче.

– Справді, з-за спеки весь розум розгубив, – бідкався Огірок.

– А де він у тебе? – раптом пробубонів Буряк червоний. – В мене хоч бульба є, про Гарбуза взагалі мовчу. Чим ти думаєш? Миршавою зав’яззю? Так її обривають. Голова – всьому голова!

– Зате на мені виростає за сезон багато плодів, а ти одноразовий! – скипів Огірок.

– Досить сваритися, – Гарбузу сподобалися лестощі Буряка, тож треба якось виправдати їх перед овочами розумною думкою. – Ей, Винограде, підніми грона та глянь на небо. Збирається дощ?!

Розлога ліана, прив’язана до шпалер, дрімала. Почувши прохання, стрепенулася напівдостиглими ягідками.

– Та кажи! – гримнув Гарбуз, не дочекавшись відповіді.

– Жодної хмарки, – сонне шелестіння Винограду передалося Сливі.

– Сливо! – гукнув найголовастіший овоч. – Ти вища! Глянь, може де є хмаринка?

– Знайшли кого питати, – буркотіло старе дерево. – Я трішки вища за Виноград. Он Яблуня висока.

– Гаразд! – сердився Гарбуз. – І спитаю! Ану, Яблуню, скажи нам, чи скоро пуститься дощ?

– Звідки мені знати? – байдуже позіхнуло дерево, обвішане жовтими плодами. – Мене коріння живить. Спитай у Горіха. Він он який височезний. Йому далеко видно.

– Даремно горлатимеш, – зневірено говорив Помідор. – Це волоський Горіх. Він з овочами не розмовляє.

– Спробую! – зважився Гарбуз.

– Еге, від того швидше дощ пуститься? – приречено шепотів Огірок. – До вечора зомлію, а до ранку загину. Прощавайте Патисон, Кабачок, Помідор…

– Почалося, – бурчав Буряк червоний. – Тиждень тому була така сама істерика. Оклигав після рясного поливу з лійки.

– А я всихаю. Що з вологою, що без, – почувся тихий голос Квасолі крізь схвильований гомін співчуття Огіркові.

– Слухай, бобова рослино, замовкни! – гримнув Гарбуз. – Тут без тебе страждальців достатньо.

– Просто хотілося поговорити. Чула, в Горіха про дощ хочете спитати, – шелестіла стручком Квасоля.

– Правильно.

– А ви знаєте, що він має у своїх плодах справжні мізки?

– Ні.

– Тому ігнорує всіх нас, бо найрозумніший. До Горіха підхід потрібен.

– Який такий підхід?! – сердився Гарбуз. – Я ставлю просте питання, на яке бажаю отримати просту відповідь. Крапка!

– То піймаєш облизня, – шепотіла Квасоля.

– Вона має рацію, – підхопив Помідор. – Горіх лише з Липою гомонить.

– Все одно спробую, – Гарбуз напружив увесь інтелект. – Послухай, шановний!.. Кхе, кхе! – почав здалеку. – Пане Горіх, ми начувані про вашу мудрість, отож дозвольте звернутися з проханням, – великий овоч витримав паузу, проте високий Горіх за парканом навіть не ворухнув листям.

– Глухий, мабуть, – прислухався Виноград.

– Та ні, підхід хибний, – Баклажан вірив Квасолі.

– Я знемагаю, – рюмсав Огірок. – Хоч би краплину води. Сонце пече, а я полюбляю тінь. Посадили далеко від Винограду. Я б сховався під листя, поплівся на шпалери й поміж грон висіли б гарненькі зелененькі плоди. Або он коло Гарбуза. Чудова тінь.

– Забудь! – протестував ребристий жовтогарячий  овоч. – Тут мені місця мало.

– Тихо! – благала Морква. Через галас вона втратила звуковий контакт зі шкідником.

– Моркво, чого паришся? Все одно з’їдять. Раніше, чи пізніше, – збиткувався Буряк червоний.

– Що ви хотіли від мене? – зненацька зашурхотів листям Горіх.

Овочі заніміли, а Гарбуз, почуваючись відповідальним за місію, поставив питання:

– Дощову хмару видно?

– Ні.

– Отакої, – велика голова з білим насінням усередині пережила глибоке розчарування. Всі овочі в очікуванні дощу сподівалися почути: «Так».

– Раді новині? – Буряк червоний спробував глибше заритися в прохолодну земельку.

– Я конаю, – істерив Огірок.

– Але дощ буде, – раптом ще раз шелеснув листям Горіх волоський.