Горобець і Папуга

Зелена пташка зачудовано дивилася крізь прутковий частокіл клітки за вікно, де виконували химерний танок білі мухи. Вони з самого ранку сипалися з набурмосених хмар, збивалися в грудки, осідали ватою на гілках дерев, кущах.

Пташка вперше в житті бачила сніг, не розуміючи, що воно таке, бо нещодавно була привезена з теплих країв і поселена в затишний теплий будинок на околиці міста. На далекій батьківщині білі мухи не водилися. Правда, деякі чутки бродили серед пернатої братії південного континенту, але віри їм не було.

Папузі хотілося ближче познайомитися з дивними комахами, але цьому заважали прутки клітки й скло вікна. Вчора Папуга вирвався на волю та одразу рвонув у рідну природу, однак жорстоко розчарувався, добряче вдарившись об невидиму перепону. Вдруге птаха не помилиться, сидітиме сумирно, клюватиме поживний корм і з філософським спокоєм спостерігатиме за білими комахами, яких так багато, що вже й дахи сусідніх будинків ними вкриті.

«Мабуть, то мертві мухи», – Папузі робити нічого. Сиди й дивися у вікно, розлущуй насіння, пий водичку та крути сальто на дерев'яній планці, прилаштованій посередині тісного пташиного помешкання. Пернатий згадував життя на волі, коли зранку велика зграя хвилястих папуг пролітала над термітниками. Яка то була радість літати разом, спілкуватися у чималій родині з однолітками… Погожого дня Папугу спіймали двоногі виродки, запакували в ящик і кудись повезли.

Сумно одному скніти в тісній тюрмі. Одна розрада – чимале вікно, крізь яке видно шматочок волі. А ще маленький хлопчик, який годував Папугу, прибирав і намагався навчити його балакати. Папугу не цікавили оті втомливі вправи. Птах не розумів, чому він повинен копіювати чудернацькі звуки, якщо володіє універсальною пташиною мовою. Нехай хлопчик її вчить, тоді й поговоримо.

Голодний Горобець облетів увесь куток, перевірив десяток годівниць, однак вони були порожні. Мабуть, ненажерливі синиці виклювали пшоно й насіння, а хліб розкидали. Марно шукати його в грубому шарі снігу.

Горобець заздрісно поглядав на Дятла. Той сидів на стовбурі старої яблуні й довбав дзьобом-ломиком кору, дістаючи жучків і личинок.

«Добре Дятлу, — думав дрібний сіро-коричневий птах. — Постукав дзьобом і має обід. Он щось вхопив…».

– Дятел, Дятел, хвіст патлатий, поділися чим багатий, – колядував Горобець, підсідаючи ближче до строкатої птиці з червоною «шапкою» на голові.

– О, злодій об'явився! Гляди, скоро вся зграя злетиться! – невдоволено застукотів дзьобом Дятел. – Нема в мене корму! Лети геть! Знаю вашу братію! Завзяті злодюги!

Горобець покрутився поблизу Дятла, але урвати щось їстівне не вдалося, тож голодний птах чкурнув до хати в надії на доброту людей.

Дві синиці на вишні довго перешіптувалися, а потім перелетіли дорогу й почали ділити хлібні крихти на подвір'ї.

Горобцю там нічого робити, бо синиць двоє, і вони сильніші. Взимку птиці важко прогодуватися, особливо коли товста ковдра снігу вкриває торішній бур'ян. Дістати бодай би насінинку.

Горобець перелетів на вишню. На гілках ще висіли тверді, ніби скам'янілі, плоди. Птах прицілився, збив ягоду, проте вона впала в сніг і пропала.

Скоро вечір, а сірий злодюжка голодний. Довга морозна ніч попереду. Зранку, якщо не пощастить знайти щось їстівне, бідолаха помре. Зненацька око нещасного помітило за вікном оселі чудернацького зеленого птаха. Перефарбований горобець сидів у теплі й добрі, ліниво розлущував насіння й щось кричав.

«От кому щастя, – позаздрив Горобець. – Сидить на всьому готовому, його не турбує голод. Ех, потрапити б на місце зеленого…»

Сіро-коричнева пташка примостилася на підвіконні, стукнула скло, але воно не піддалося. Тверде, власним дзьобом не розіб'єш. У Дятла гарний інструмент, проте й він не подужає скло. Хіба що покликати Галку. От вона впорається. І тоді… Горобець все спланував найкращим чином, аби встигнути до темряви поцупити харч.

– Чірік, чірік! – вертлявий Горобець злетів на димар, роззирнувся навкруги, але, як на зло, поблизу жодної чорної птахи. Мабуть, на сміттєзвалище подалися. Там для них завжди накритий стіл. Горобець туди не долетить: далеко.

Папуга, розвалившись в кутку клітки, запримітив непоказну пташку за вікном, котра стрибала навколо чорних кульок і намагалася їх склювати.

– Куди котиться світ? – Папуга підпер голову крилом і замріяно спостерігав за еквілібристичними вправами аборигена. – Нормально зірвати ягоду не може. Затисни лапами й жери. Мені б туди. Навчив би цього телепня розуму».

Згодом пернатий абориген стрибнув на підвіконня та з переляку застукотів у вікно.

«Еге, я теж на цьому попався», — сумував Папуга, зручніше вмощуючись.

Незнайомець ззовні раптово зник.

«Ех, воля, – думав гірку думу тропічний бранець. – Коли ж з'явиться малий і прочинить вікно? Хоч трохи подихаю свіжим повітрям».

Годувальник ніби вгадав бажання Папуги. Гойднулися двері, малий приніс чималу порцію корму.

– Ось пшениця, ячмінь, просо, насіння, – хлопчик висипав у клітку жменю асорті. – Їж, ти ж голодний.

«Скільки можна жерти!» — хотів крикнути Папуга, а натомість презирливо клацнув дзьобом.