Кіт Маркіз

Я народився у великій родині домашніх котячих. Мої братики та сестрички були рудими й смугастими, а я вродився біло-чорним з коротким товстим хвостом, густою шерстю й притиснутими до голови маленькими вушками. Мені жилося добре: молока вдосталь, сон солодкий, ігри цікаві. Я першим кидався на клубок з нитками, котрий підсовувала нам літня усміхнена жінка, а її онука прив’язувала до нитки обгортку з цукерки й змушувала ганятися за нею. Так ми розвивали свої мисливські вміння. А потім сталося жахливе: мене посадили в темну коробку й кудись понесли. Я злякався, голосно кликав на поміч маму-кішку, але марно. Так я втратив родину.

В новій оселі стало лячно. Чужі запахи, чужі люди, все чуже. Тикався носом у кутки, відмовлявся їсти, жалісливо нявкав і тремтів, коли дитина брала мене на руки й лагідно називала Маркізом.

На кухні спеціально для мене облаштували куточок. М’який килимок для відпочинку, блюдечко з молоком і висока прозора посудина, котру люди називали котячим туалетом.

Господиня мала ніжний голос і терпляче привчала мене до порядку. А от її чоловік гримав на всю хату, погрожував віником натовкти мої боки, якщо не перестану лазити на стіл.

Люди заздрили мені: сплю цілісінький день, їм смачненьке, граюся з нитками. Підріс я, проте шкоду робив, за що отримував прочухани від господаря. Одного разу застав мене за вилизуванням тарілки. Боляче було. Попало по лапах і сідниці. Кричав, кусався, виривався, однак пальці в чоловіка наче залізні. Після виховного побиття забився за газову плиту й просидів до вечора, поки жінка не виманила пахучою рибкою. Зголоднілий, ображений, жалісно нявкнув і виліз на свою біду: хазяїн стояв на порозі. Побачив мене брудного й наказав лізти назад. А жінка підманює, по голівці гладить, пхає під носа ласий шматочок. Забув про погрозу, вгледівши смаколик. Вдячно муркнув і з’їв. Згодом завоював симпатії господаря. Він зрідка брав мене на руки, гладив за вушками, щось розказував дитині й дивився телевізор. Я зрідка скошував очі на екран, але нічого цікавого для себе там не бачив. Прямокутне віконце показувало блідо й сіро. Лише коли йшлося про кішок, нашорошував обвислі вуха й намагався осягнути чужий досвід. Пізніше прийшло розуміння, що той досвід добувається ціною власних зусиль та помилок. Початок цьому поклав потяг дослідити зовнішній світ, який вирував життям за межами хати. Мене остерігалися випускати, щоб не загубився, проте я набрався хоробрості, вискочив на стіл, з нього стрибнув у прочинене вікно, аж раптом натрапив на перепону: дрібна сітка зупинила. Зачепився кігтиками, й ні туди ні сюди. Довго борсався, але самотужки вибратися не вдалося. Покликав на поміч. Нявкав пів години. Боявся суворого покарання, проте хазяїн широко посміхнувся, ухопив за шкірку, дмухнув у мою вусато-банькату мордочку й опустив на підлогу. Важко повірити, але обійшлося без покарання. Після цього став більше довіряти дебелому дядькові.

Друга спроба вирватися з хати була вдалішою. Вибрав зручну мить, коли зовнішні двері лишилися прочиненими, протиснувся в шпарину, скотився сходами на плитку, а звідти дременув до підстриженої травички. Ось чого мені весь час бракувало: свіжого повітря, роздолля, краси. В хаті набридло сидіти: знаю кожен куток, а в дворі повно нових звуків і запахів. Пташки співають, комахи літають, собаки гавкають. В захваті роздивлявся кущі, паркан, доріжку, дерева, квіти. Ось де справжні розваги!

Задер хвоста й пірнув у сутінки трояндового куща. Зопалу розігнався й подряпав бік об гострі колючки. Швиденько зализав рану й побрів углиб двору. Таємничий світ розгортався переді мною густою травою, товстими стовбурами яблунь, лакованою альтанкою, грудочками землі, дрібними камінчиками. Зненацька з-під лапи вигулькнув тоненький рожевий носик, поводив ним у повітрі й сховався. За мить з нірки показалося гнучке тіло черв’яка. Я обережно торкнувся його вусами: захотілося познайомитися ближче. Еге, де там. Черв’як з переляку глибоко сховався. Треба запам’ятати. Досвід понад усе.

Трохи далі вперся в тверде та високе. Парканом називається. Для мене то серйозна перепона. Сподівався, що зовнішній світ відкритий, а він має обмеження.

Прямо наді мною всівся горобець:

– Диви, Подертий Хвіст, маленький котик гуляє.

– Де, Крива Лапко?

– В кущах сидить.

– Підросте, полюватиме на нас.

– Ви мене бачите? – підняв голову.

– Тебе гарно видно. От сірий Мурзик уміє маскуватися.

– Я теж навчуся, – гордо заявив.

– Хіба що хутро поміняєш, – глузував Подертий Хвіст.

– Для чого? Мене моє влаштовує.

– Бо ти біло-чорний. Тебе кожен помітить.

– То й що, – стало прикро. Пернаті насміхаються.