Котик солодко потягнувся, вигнув спинку, позіхнув і попросився надвір у тепло погожого літнього дня. Після ситного сніданку праглося розважитися біля розкішного квітника, де росли троянди, чорнобривці, петунії, флокси та інші рослини, за якими ретельно доглядала господиня.
Молоденький плямистик радів яскравому сонечку, співам пташок, пурханню барвистих метеликів. Маркіз остерігався ос, бо колись одна вжалила, проте вчора в захваті спостеріг, як смугаста комаха смакувала розбитим яблуком. Котик улігся в тіні трояндового куща, позіхнув. Чим зайнятися? Комах мало, пташки поховалися. Хіба що в гості до Мурзика напроситися. Якщо настрій поганий, прожене.
Зненацька великий барвистий метелик сів на квітку й заходився ласувати нектаром.
Маркіз зеленими очиськами дивився на лускокрилого й мріяв самому пурхати з квітки на квітку, пити солодкий сік і вихвалятися чудовою розмальовкою крил.
– Чому вродився таким великим пухнастиком? – муркотів мрійник. – Як добре бути безтурботним метеликом. Літаєш, де хочеш, насолоджуєшся солоденьким, відпочиваєш то на дереві, то на паркані. Казкове життя.
Раптом з гілки зірвався горобець Подертий Хвіст і спікірував на квітник. Нажахані комахи миттю порозліталися хто куди, але один метелик так захопився смакотою, що проґавив напад пернатого.
– Не чіпай! – грізно нявкнув Маркіз і стрибнув навперейми.
– Ти чого мені полювання зіпсував?! – ображено цвірінькнув горобець.
– Тобі гусені мало? – зашипів кіт. – Плодожерки на яблуні розвелося наче гною, а ти за метеликами ганяєшся. Дивись, а то полюватиму на тебе й Криву Лапку.
– Зрозумів, більше не буду, – горобець забився в густе яблуневе листя.
– Будеш знати, – погрозливо муркнув котик, обертаючись до чорнобривців.
Метелик теж чкурнув за паркан, рятуючись від пернатого. Виходить, не так уже й солодко живеться красеням. Розхотілося Маркізу бути лускокрилим. Напевно, краще жуком. Он бронзівка гудить над виноградом. Цвіт їсти полюбляє. Мерщій туди. Прибіг Маркіз і спостерігає за жуком. А той моститься сідати. Погудів, повисів і припаркувався. Котик зачаровано роздивлявся лискучий панцир. Гарний, твердий, надійний. В таких обладунках пташині дзьобики не страшні. Літає жук швидко, гуде басовито. Добре живеться бронзівці.
– Хочу таку броню й крила, – мріяв котик. – Налітався б досхочу, побачив би наше подвір’я згори. Жуки вправніші за метеликів.
Раптом синиця Зелена прилетіла з садка до винограду й налякала бронзівку. Вона звалилася в траву та заплуталася.
– Еге, знаю, що ти безпечна. Колись одну рятував з тенет, – Маркіз кігтиком розірвав траву.
– Не чіпай, – гудів жук. – Сам виплутаюся. Ж-ж-ж!
– Чому ви всі однакові? Добре, зачекаю, – кіт улігся в тіні й спостерігав за борсанням бронзівки. – Набридне, покличеш, – і задрімав.
Жук злісно гудів крилами, дряпався сильними ніжками, проте трава була міцнішою.
– Гей, пухнастику, прокинься, – зрештою здалася бронзівка. – Помож-ж-ж-жи! Тільки оббереж-ж-жно!
– Не вперше жуків рятую, – котик гострим кігтиком розрізав стебельце й звільнив бронзівку. Та посиділа трохи, подякувала й весело загула крильцями.
– Жуком теж погано бути, – муркнув Маркіз. – Панцир мають, але кволі, безпомічні проти пташок. Напевно, найкраще живеться горобцям, синицям, сорокам. Вони вміють літати, кругом все бачать, і ворогів не мають. Мурзик досвідчений. Він підкаже, ким краще стати, – Маркіз підбіг до паркану, стрибнув на вершечок і уважно роздивився чужу територію. – Н-н-я-я-я-я-в! – покликав господаря, однак той не відізвався. Мабуть, в хаті сидить.
Котик м’яко зіскочив на землю, задер хвіст і почимчикував до літньої кухні. Обнюхав стіну, зазирнув усередину будівлі крізь прочинені двері.
– Н-няяяяв! – покликав ще раз.
– Чого тобі? – муркнуло згори.
Маркіз підвів голову й угледів Мурзика на гілці сливи:
– В гості завітав. Мріймо разом, а то одному нудно. Я метелика врятував од горобця, і жука зелено-блискучого від синиці.
– Горобця піймав? – старший котисько спускався до Маркіза.
– Ні, – котик почувався винуватим.
– Правильно, – похвалив Мурзик. – Пір’я багато, а м’яса мало.
– Мрію стати пташкою. Вона кругом літає, багато бачить…
– А я мрію про їжу. Ти снідав чим? – перебив смугастик.
– Молоком і шматочком ковбаски.
– Погано тебе годують. От у мене, – Мурзик облизнувся, – встановлений чіткий розпорядок. Люди слугують з ранку до ночі. То те, то се. Сьогодні рибка, завтра м’ясце. І не сире, а підсмажене. Курку зневажаю, а свининку полюбляю. Вчора їв сальтисон. Скажу тобі, смакота! Чисте варене м’ясо зі спеціями. Мурмурмур! Жодної кісточки. Куди тій миші в хутрі братися.
– Миша? – Маркіз витріщив очі. – Хіба ту гидотну можна їсти? – гадав, Мурзик учив полювати на тих пискливих створінь лише для забавки.
– Посидиш три дні голодним і запертим у коморі, то й дохла миша здасться делікатесом. Спитай у Рудого. Він гурман. Харчується виключно мишами та щурами. Тільки ти до нього не ходи: ганяє чужих, – Мурзик показав лапкою кудись на вулицю.