Дві ялинки

Сніжинки танцювали галасливими хороводами, сідали на колючі голки ялин і насміхалися над сонними деревами.

– Ой, поступіться, тут моє місце! – вередувала велика Шестикутна сніжинка, що падала згори.

– Лети далі. Вас багато, а я одна, – буркотіла Стара ялина, намагаючись звільнити гілля від налиплого снігу. Дерева мирно дрімали під білою ковдрою, проте час від часу чувся підозрілий хрускіт.

– Ох, коли ж ви заспокоїтеся? Літають і літають, – сердита Стара ялина оберігала два маленькі деревця. Одне було пишним та гарним, а друге вродилося худорлявим і кривим.

Пустотливим сніжинкам байдуже до буркотіння, кружляли химерними піруетами й прагнули всістися на самому вершечку дерева, звідки видно далеко. За лісом стояли будинки з освітленими вікнами. Там свято. От би потрапити туди. Хоч би Вітер дмухнув, але він спочивав після того, як пригнав сюди хмару.

– Ох, тісно! – вередувала Шестикутна.

– Сиди тихо, – буркотіла Стара, слідкуючи за деревами-підлітками. Пишна красуня вкрилася товстим шаром снігу й стала ще кращою, а на Худій гілки ріденькі, миршаві, наче обскубані.

– Ох, і в кого ти вродилася, бідненька? – зітхала Стара ялина. – Нібито насіння було однакове, а виросли різні.

– В кого, в кого! – сміялася Шестикутна. – Я бачила багато дерев. Криві, стрункі, крислаті, сухі, низькі, високі, але твоя худа особливо бридка. Пташки гомоніли…

– Скоро розтанеш, – озвалася Худа ялинка.

– Та я… – розгубилася сніжинка, – житиму довше, ніж ти!

– Щойно послабне Мороз, – струсонула віттям Худа, – перетворишся на краплинку води й підживиш мої корінці.

– Важко мені, – прокинулася Пишна. Спробувала, за прикладом Худої, скинути зайвий тягар, але сніг щільно обліпив хвою й не поспішав струшуватися.

– Морозе, пусти до нас Відлигу, – просила Худа за красуню-сестру.

– Не можу, – хрускотів Мороз. – Чекайте прихід Весни, – сріблястий іній легкою хмаркою пронісся над ялинами. – Вітер проси.

– Він утомився й спочиває на пагорбу.

Аж раптом дмухнуло сильним протягом.

– Ой-йо-йой! – на землю попадали брили зі спресованих сніжинок, а Шестикутна зручно вмостилася поміж голок і втрималася на вершечку Старої ялини.

– Нудно у вас, – сердилася Шестикутна. – Ні розваг, ні пісень, ні хороводів. Сонне царство. Поки кружляла, стільки всього цікавого бачила. Хочу полетіти за ліс, до вогнів, до людей. А ви спите й спите.

– Ми тебе не запрошували, – озвалася Стара. – Проси Вітер, аби дмухнув сильніше й лети куди хочеш.

– Ой, налякала, налякала, скрипуча буркотуха! – репетувала Шестикутна.

– Та вгомоніться, – сусідні дерева прокидалися й струшували з себе сніг.

– До нас гості, – Стара ялина завмерла.

Лісовою дорогою під’їхала вантажівка. З неї вискочили веселі, галасливі дядьки й кинулися помічати підхожі деревця: скоро Новий рік.

Дерева заціпеніли в передчутті лиха. Стара була свідком того, як люди пилками зрізали молоді хвойні деревця, вантажили й кудись вивозили.

А сніжинкам весело. Одягли гостей у білі кожушки, обсипали обличчя сніговою пудрою та й знову засумували.

Дрімотну тишу розпанахали різкі завивання пилок. Стрункі ялинки падали одна за одною. Стара затуляла красуню від жадібних очей, але марно: веселі дядьки в захваті від Пишної, а на Худу й не глянули.

– Ой! – зойкнула нажахана красуня, коли гостре лезо чиркнуло по стовбуру.

Великі дерева співчували молодій ялинці, але що вони могли вдіяти?

Шестикутна вчасно зметикувала, що зрізану Пишну покладуть у вантажівку й повезуть в місто Багатьох Вогнів. Це шанс покинути нудний ліс, тож сніжинка примудрилася виборсатися з гострих голок і впасти на молоду ялинку в ту мить, коли її тягли до автівки.

– Хоч тебе лишили мені на втіху, – скрушно зітхала Стара. – Ліс пропаде, якщо молодь забиратимуть.

– Кому я потрібна, – заспокоювала велику ялину мала. – Буду з тобою довго-довго. А сніжинка дурненька, її життя коротке. Що вона бачила? Ось весна прийде, рослини прокинуться, бігатимуть білочки, їжачки, косулі. Весело нам буде.

Нажахана Пишна лежала серед інших ялинок і слухала їхнє рюмсання.

– Ох, нащо нас зрізали?

– Куди везуть?

– Що людям від нас треба?

– Ми ж прості ялинки.

– Радійте, ви їдете в місто Багатьох Вогнів, де завжди панує свято, – Шестикутна заспокоїла наполоханих ялинок.

– Я хочу додому в ліс, – вередувала сусідка Пишної.

– Сніжинко, ти була в місті? – наважилася спитати підопічна Старої.

– Я бачила його згори, коли вистрибнула з хмари.

Скоро машина зупинилася.

– Мені час покинути вас, – Шестикутна впіймала протяг, злетіла  до яскравого ліхтаря на стовпі й загубилася серед тисяч свіжих, що плавно линули до землі на радість дітлахам.