Газонокосарка

Чотири колеса, похила ручка, башточка, блискучі металеві деталі… Великою та грізною виглядала Газонокосарка серед розмаїття бур’янів.

Рослини губилися в здогадах, звідкіля взялося це страхіття.

– Гадаю, – Щириця нахилилася до Амброзії, – нас хочуть знову налякати.

– Та ну, пусте, – відмахнулася Амброзія. – Що скаже Пирій Повзучий?

– Звідки мені знати? Воно тут зранку стовбичить.

– Точно, – підтвердила Кульбаба. Її високе стебло підіймалося над хвилястим килимом бур’яну.

– Мені погано видно, – рюмсала Плетуха Берізка.

– До Лободи причепись і лізь вгору, – порадив Мак Стрибунець, котрий цвів густо-червоним.

– Ох, передчуваю біду, – хиталася від вітру Кропива. – Чистотіл нібито бачив, як та чорна істота збрила Полин, Деревій і Конюшину. А Портулаку хоч би що. Спориш теж вижив.

– А Чистотіл зламався й цвіркнув отруйною оранжевою рідиною, однак те не помогло проти страшного звіра, – додав Кінський Щавель.

– Прийміть мене до вашої компанії, – благав Осот, що стирчав колючим кущиком на самоті посеред тротуарної плитки.

– Нам і без тебе тісно, – буркнув Пирій Повзучий.

– Женіть його, – підтримав Звіробій. – Він укоріниться й виживе нас усіх.

– Ви праві, пане Звіробою, – Кульбаба шанобливо схилила стебельце. – Скажіть, скількох звірів убили? Може й оте чудовисько приб’єте?

– Не знаю. Вчора мене кішка скуштувала. Поки жива бігає.

– І чому чудовисько стоїть? Воно взагалі живе?! – нервувала Лобода.

– Добалакаєтеся! – раптом диркнуло чорне. – Я Газонокосарка. Ось як заведуся та пройдуся по вас ножем, скошу під корінь, будете знати!

– Ти ба, гоноровите, – сміялася Кульбаба. – Погрожує нам, бур’янам. Чуєте?! Обіцяє нас усіх знищити!

– Хай спробує, – пищала Щириця. – М’ято, ти з нами? Чому мовчиш?

– Я пахну, – тихо озвалася М’ята. – Я – культурна рослина й випадково опинилася серед вас. Хто мене чіпатиме?

– А я лікарська рослина! – кричав Деревій.

– І я, мабуть, теж! – кричав Звіробій.

– Ми всі корисні, тільки нас вважають шкідливими! – вклинився Пирій Повзучий.

– Не вірю, – Амброзія саме збиралася квітнути.

– І я сумніваюся, – пищала Щириця. – Чудовисько нас лякає.

– Чує моє коріння біду, – Кульбаба мріяла скоріше огорнутися сивою кулькою й розкидати навколо парашутики з насінинами.

– Ви мені набридли! – Газонокосарка диркнула, завелася з пів оберту й посунула на рослини. Гострий ніж стриг бур’ян під один розмір. Рослини панікували, та було пізно: чудовисько прасувало ділянку акуратними смугами туди-сюди, аж раптом спинилося й замовкло.

– Здається, наш ворог зламався, – пискнула Щириця.

Бур’яни зраділи, проте завчасно.

– Пальне закінчилося. Підзаправлюся й коситиму вас далі! – погрожувало чудовисько. – Знищу до останньої рослини. Помрете всі до одного! Жодної посіяної насінини!

Пирій Повзучий задумливо прошелестів стеблом:

– І корінці повисмикуєш?

Газонокосарка промовчала. Те, що було під землею, її не обходило.

– Без сапки ти безсила, – глузував Пирій Повзучий.

– Перестань, – збентежена Лобода втратила подруг: лише короткі шпичаки стирчали то тут то там.

– Правду каже Лобода. Ти й Спориш до землі пригнешся й байдуже, а нас нищать, – підтакувала Щириця. – Он Амброзію підстригли під самий корінь. Навряд чи очуняє.

– Брешете. Повно її. Приблуда гірша за осот! – злився Пирій Повзучий.

– Хто б казав. Попускав скрізь корінці, – встряв Полин, – і задоволений, а ми страждаємо.

– Тобі б тільки лаятися, – Пирій Повзучий змушений сховатися, бо Газонокосарка знову диркнула, завелася й почала далі прасувати ділянку перед хатою. Чудовисько працювало довго й старанно, косило всіх підряд, не зважаючи на корисність. Зрештою перегрілося й заглухло.

– Ось тепер порядок! Завжди так буде! Хотіли позбиткуватися з мене! Пригніться й не витикайтеся! – задоволена Газонокосарка пишалася виконаною роботою. Рослини підстрижені під однаковий розмір і можна перепочити.

Першим підвівся Пирій Повзучий, обдивився навкруги. Справді, біда прийшла: капець Лободі, Щириці, Полину, Щавлю, Маку Стрибунцю, Подорожнику, Кульбабі. А Портулаку хоч би що. Спориш почувався добре, Деревій наполовину знищений, однак живий і пнеться до сонця різьбленим листям.

– Егей, бур’янці, відгукніться! – Пирій Повзучий гойднув колоском.

– Мене так просто не вхопити, – хвалився Портулак, розстеляючи по земельці гілочки з круглим лакованим листям.

– І мені жодної шкоди, – дрібнолистий густий Спориш звик бути в тіні високих рослин.

– А в мене стебло гнучке, – Кульбаба розігнулася, а слідом підвівся цілий ліс її родичів.