Пізні квіти

Вони росли відособленими острівцями. Розкішні колючі троянди викидали останні в цьому році хирляві бутони, а хризантеми тільки розквітали й наповнювали прохолодне осіннє повітря терпким ароматом. Низькорослі чорнобривці оточували кущі троянд гарними колами та милувалися елітними квітами.

– Вони такі високі, – захоплено тріпотів листям Темний чорнобривець.

– Вища каста, – зітхав Світлий. – Ми такими ніколи не виростемо.

– Хризантеми теж високі, але бліді й невиразні.

– Тихіше, а то почують.

– Нехай, – Темний гордовито позирав на когорту однаково низьких чорнобривців. – Нас он скільки, а троянд мало. Скоро зів’януть, а ми ще постоїмо.

– Про кого теревените? – Смугастий джміль всівся на Світлого.

– Ми про себе знічев’я балакаємо, – квіткова голівка Світлого похилилася під вагою великої комахи.

– Я все чув. Страждаєте комплексом неповноцінності.

– Розкажи новини, – попросив Темний.

– Погані чи хороші?

– Які є.

– Хороші – буде тепло. Прилетять метелики, бджоли, ґедзики. А погані – скоро всі комахи заснуть, а квіти зів’януть. Ви – пізні квіти, й строк вашого життя обмежений.

– Сумно, – приречено опустив листя Світлий.

– Ми загинемо? – Темний хитнув голівкою в бік троянд. – А вони?

– Їм ніщо не загрожує. Кущі живуть довго. Наступного року знову розквітнуть, – Смугастий наївся досхочу нектару, загудів крилами й щезнув за парканом.

Прилетіла Свійська бджола та ретельно оглянула квітник:

– Уже хтось побував, – і всілася на Темного.

– Смугастий джміль новини оповідав.

– Новини? – Свійська у вулику вдосталь наслухалася.

– Він казав, що троянди живуть довго, а ми загинемо з настанням холодів. Це правда?

– Звідки мені знати, – бджола поспішала зібрати рештки нектару. – Зимую в теплій хатинці.

– Пощастило, – сумував Світлий. – А який холод?

– Не морочте мені голову, – розсердилася робоча бджілка. – Я зайнята збиранням запасів на зиму, – понесла нектар у вулик.

– Зима? – зацікавився Темний.

– Попитаймо в інших комах. Може, вони скажуть, що таке холод, і чому ми маємо загинути, – стогнав Світлий.

Над квітником пурхав метелик Жовтий. Він витанцьовував у повітрі химерний танок, а потім сів на трояндовий листок поруч з чорнобривцями:

– Конкуренти вже побували. Весь нектар випили, – репетувала комаха лимонного кольору.

– В мені трішки лишилося, – Світлий радий поділитися їжею з таким красенем.

– Дякую. Гадав, сконаю з голоду. Мені  треба набратися сил перед зимівлею, аби дотягнути до весни.

– Розкажи про зиму, – зрадів Темний. – Джміль Смугастий налякав скорою загибеллю. Хочемо знати, чому так.

Метелик перелетів на квітку, запустив тонкий хоботок усередину й витяг краплинку поживи:

– Комахи не пам’ятають зиму, бо впадають в сплячку. Прокидаються тільки навесні, коли вже тепло й розпускається первоцвіт. В троянди Червоної спитайте. Вона знає.

– А чи нас почує? – Темний погукав: – Агов, Червона, зиму пам’ятаєш?!

Мовчить троянда.

– Хризантемо, пам’ятаєш зиму?! – старався щосили Світлий.

Мовчить духмяна квітка, хоча все чує. Дрібні чорнобривці їй нецікаві.

– Прощавай, Світлий.

– Прощавай, Темний, – Світлий крутнув голівкою й угледів жоржину Пишну. Вона пурпуровим «соняхом» височіла біля паркану.

– Вельмишановна Жоржино, згляньтеся над нами та повідайте, що таке зима, і чому пізні квіти мають загинути?

Пишна повернула важку багатопелюсткову голову до чорнобривців:

– Зима вбиває наші стебла, листя, бутони.

– Правду казали джміль Смугастий і метелик Жовтий.

– Правду, проте кожної весни починається відродження. Моє коріння в землі. Так само в троянд і хризантем.

– А в нас?

– У вас визріває насіння, котре впаде на землю й проросте весною, – жоржина повернула голівку до низького сонечка.

– Темний, ми відродимося! – радів Світлий.

– Аякже, ми – чорнобривці. Хоч малі, зате нас он як багато.